ЗИМОВІ СТАНСИ НЕ В ПАРИЖІ
Як жінка сприймає старість поета?.. –
у штанях – бардак… сиві зморшки старця…
Вже рими глухі, наче звук із клозету;
і голос – не голос – безсилля памфлету…
Ранкові безсоння, інсульт, з парапету
погляд на людство з азартом стрільця.
Насправді ж – це муза стріляє дуплетом –
віршем у серце – у точці кінця.
І куриться дим від думок і цигарки.
Руки студені; безвірний Давид –
тіло зігрієш окропом заварки,
бо – змії, не юнки, виснуть на карку;
бо доля – не царська, – поетова марка –
дрочити епоху й коли Світовид
за обрій відійде – затіяти сварку
не з жінкою, – з старістю, кόтрій обрид.
Найбільше дратує остання забава:
розмови з собою уголос, без ком.
Ненавидиш дзеркало, – в ньому постава
нагадує позу країни… Не дала
кішка поспати... То ж просиш помалу
ту, що колись радо ставив «рачком»,
щоб суміш молочну додала у каву,
немов це замінить кров з молоком.
Зіпрешся на руку, чи пак – в телевізор,
і гапишся в нього. Як часом – сльози
тінь пробіжить від душі до сервізу,
до когось задзвониш – це право на візу
гайнути в минуле, де ще не провізор, –
не зважуєш ліки на грами й рази,
де власне життя ще в руках, наче мізер;
хоч смерть підкидає, як завше – тузи.
2010
