Дарина і Еней
У рушник загорнувшись, немов туніку,
зверху ніби мислитель, а нижче – фавн,
декламатор Вергілія просить ріки
повернути русла і стекти од віку,
щоб видохся моря глухий оргáн.
Як найвище щастя: гризу оплаток
цього дикого часу, де бозна-де,
обійнявши тебе, наче жид – достаток,
сам не знаю хто, але – твій початок,
розглядаю прийдешнє, котре гряде.
В цьому є класицизм – накликати небо,
бути свідком розвалу держави, міст,
коли клямні епеї, роззувши кеди
і бійцівські ремені, беруть штахети
приладнати до зради конячий хвіст.
Вже не вірю богам, але вірю в Бога.
І мені «до сандалій», як Гермесу страх,
що Афіна – фригідна, в Ареса роги
сягнули потоків, де миє ноги
вічно юна Харита – твоя сестра.
Як найвищу любов, як любив столицю, –
презацного тіла обійнявши стан,
цілувати перса і твої сідниці
захопивши в долоні – ввігнати крицю
затвердлу у тебе, немов таран,
аби море сказилось! Та є курети,
най рятують від Хроносу двох царів,
як колись малого, бо нас – не зжерти!
Я волів би від тебе зазнати смерти,
ніж вклонитись Урану, чий атом – гнів.
Твої руки розкриті – нага і прóста;
смієшся так дзвінко, що голос – час!
Але час – окрутний: біліють кості,
що війни імперії ними мостять,
як постіль, царице, твою для нас.
І це – твій Карфаген; за вікном світає,
колісниці трамваїв до шахтних стін
підвозять рабів; життя минає…
Втім, закохана жінка коли кохає, –
міста набувають ціни руїн
або дієслів у піснях аеда.
Хоч аеди – сліпці, коли гнів богів
сипле попелом голову густиною меду, –
голос вічних буколік рятує Лету
від повсталих титанів чи пак чортів.
Як найперше яйце не пригріла квочка,
наша доля не прийшле, а те, що є.
Бо Парка, що шлюбну пряде сорочку…
Бо зла Юнона, суча дочка…
Бо соловейко не дає…
Бо майбутнє – найшвидше зрізає відстань
у минуле, що зроджене із вагін.
Ти прогнулася, жоно, як сіамська киця…
І гряде Колізею гігантська піцца,
Рим лапшею звисає з протрухлих стін.
2008, Донецьк
музика - Karl Jenkins – Palladio I, Allegretto Дарья и Эней
В полотенце завернувшись, словно тунику,
сверху будто мыслитель, а ниже - фавн,
декламатор Вергилия просит реки
вернуть русла и стечь от возраста,
чтобы выдохся моря глухой оргáн.
Как высшее счастье: грызу оплаток
этого дикого времени, где неизвестно где,
обняв тебя, как жид - изобилие,
сам не знаю кто, но - у тебя было,
рассматриваю будущее, которое грядет.
В этом есть классицизм - накликать небо,
быть свидетелем развала государства, городов,
когда клямни епеи, роззувшы кеды
и бойцовские ремни, берут решетки
приладить к измене лошадиный хвост.
Уже не верю богам, но верю в Бога.
И мне «до сандалий», как Гермес страх,
что Афина - фригидна, в Ареса рога
достигли потоков, где моет ноги
вечно юная Харита - твоя сестра.
Как высшую любовь, как любил столицу, -
презацного тела заняв состояние,
целовать грудь и твои ягодицы
захватив в ладони - вогнать сталь
затвердевшая у тебя, словно таран,
чтобы море сказилось! Но есть куреты,
самые спасают от Хроноса двух царей,
как когда-то малого, потому что нас - не сожрать!
Я хотел бы от тебя испытать смерти
чем поклониться Урана, чей атом - гнев.
Твои руки раскрыты - нага и прóста;
смеешься так звонко, что голос - время!
Но время - окрутне: белеют кости,
что войны империи ними мостят,
как постель, царица, твою для нас.
И это - твой Карфаген; за окном светает,
колесницы трамваев в шахтных стен
подвозят рабов; жизнь проходит ...
Впрочем, влюбленная женщина когда любит, -
города приобретают цены руин
или глаголов в песнях аэда.
Хотя аэды - слепцы, когда гнев богов
сыплет пеплом голову плотностью меда, -
голос вечных Буколик спасает Лету
от восставших титанов или там чертей.
Как прежде яйцо не пригрела наседка,
наша судьба не пришлое, а то, что есть.
Потому Парка, что брачную прядет рубашку ...
Потому зла Юнона, сукина дочь ...
Потому соловей не дает ...
Ибо будущее - быстро срезает расстояние
в прошлое, что рожденные с вагин.
Ты прогнулась се, как сиамская кошечка ...
И грядет Колизея гигантская пицца,
Рим лапшой свисает с протрухлих стен.
2008, Донецк
музыка - Karl Jenkins - Palladio I, Allegretto Смотрите также: | |
