Світло горіло всю ніч до ранку.
Протяги легко торкали фіранку.
В будинку спали. Спали в місті.
Темрява перекривала мости.
Стиглі яблука в чорному листі
продовжували рости.
Запах дощу на нічній веранді.
Великі дерева такі безпорадні –
стояли сам на сам із повітрям,
мовчали, слухали, входили в тінь,
торкалися темряви мокрим віттям,
кожним із переплетінь.
Будинок спав. У його коридорах
стояла любов, як хвороба в порах,
як звук, що зривається з піднебіння,
як промені, що добиваються дна –
вивітрена, мерехка, осіння,
вона стояла одна.
Сходи, сволоки, книги й меблі:
речі – вимучені і теплі,
назви, з яких починалися ранки,
простір, який формував вечори,
звички, залежності, забаганки –
згадуй і говори.
Вікна вихоплювали прохолоду,
і ніби прапор або свободу,
вперто і віддано, знов і знов
її зберігали, усім на подив,
сюди ніхто давно не приходив,
звідси ніхто не пішов.
Світлі, спраглі, безособові.
Все тримається на любові,
все стосується головного,
все постає з дрібниць,
з незрозумілого і живого,
зі свідчень і таємниць.
Хай стоять непокірні будинки.
З якої не починай сторінки –
час перемотує рвані жили,
перетягує сірі бинти.
Тебе тут надто сильно любили,
щоби звідси піти.
Хай буде так, як було раніше.
Вона чекає, але не пише,
як і завжди восени.
Світло холоне серед кімнати,
і вже коли їй потрібно вставати,
починають снитися сни.
Свет горел всю ночь до утра.
Сквозняки легко трогали занавеску.
В доме спали. Спали в городе.
Темнота перекрывала мосты.
Спелые яблоки в черном письме
продолжали расти.
Запах дождя ночной веранде.
Большие деревья такие беспомощные -
стояли один на один с воздухом,
молчали, слушали, входили в тень,
касались темноты мокрым ветвями,
каждым из переплетений.
Дом спал. В его коридорах
стояла любовь, как болезнь в порах,
как звук, срывается с неба,
как лучи, добиваются дна -
выветрившаяся, мерехка, осенняя,
она стояла одна.
Лестницы, балки, книги и мебель:
вещи - вымученные и теплые,
названия, с которых начинались утра,
пространство, формировал вечера,
привычки, зависимости, прихоти -
вспоминай и говори.
Окна выхватывали прохладу,
и будто флаг или свободу,
упорно и преданно, снова и снова
ее хранили, всем на удивление,
сюда никто давно не приходил,
отсюда никто не пошел.
Светлые, жаждущие, безличные.
Все держится на любви,
все касается главного,
все возникает из мелочей,
с непонятного и живого,
из показаний и тайн.
Пусть стоят непокорные дома.
С которой не начинай страницы -
время перематывает рваные жили,
перетягивает серые бинты.
Тебя здесь слишком сильно любили,
чтобы отсюда уйти.
Пусть будет так, как было раньше.
Она ждет, но не пишет,
как всегда осенью.
Свет стынет ноги,
и уже когда ей нужно вставать,
начинают сниться сны. Смотрите также: | |
