Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то
помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.
Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні,
просіяні згуки. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і
тоді на мене, як дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю. Се жайворонки. Се вони,
невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й
капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів. Може, співає, може,
сміється, а може, зайшлось від плачу.
Чи не краще сісти тихенько й заплющити очі? Я так і зроблю. Сідаю. Круг мене
темно. Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться регіт на
металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у пам'яті — і не виходить.
От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх... І
не подібно.
Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на
його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею
поля?
Розплющую очі. Тепер я певний, що з того посіву зійшла срібна сітка вівсів,
гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуча вода пшениці.
А згори сипле та й сипле... витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і
свердлить крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито. Он зірвався один
яскравий згук і впав між ниви червоним куколем.
Я вже більше нічого не годен слухати. Та пісня має у собі щось отруйне. Будить
жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути. Чим більше ловиш, тим
трудніше зловити.
Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі
оркестри.
Вночі прокидаюсь, сідаю на ліжку й напружено слухаю, як щось свердлить мій
мозок, лоскоче серце і тремтить біля вуха чимсь невловимим.
Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так.
Цікавий я знати, як вони оте роблять?
Врешті таки підгледів.
Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми
на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до
неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала
другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах
симфонію поля.
Се було прекрасно. Когда лежишь в поле лицом к небу и вслушиваешься в многоголосый тишину полей, то
замечаешь, что в ней что-то является не земное, а небесное.
Что-то как сверлит там небо, как строгает металл, а вниз падают только мелкие,
просеянные звуки. Нивы шумят вокруг и мешают. Жену от себя голоса поля, и
тогда на меня, как дождь, приходят небесные. Тогда узнаю. Это жаворонки. Это они,
невидимые, бросают с неба на поле свою сверлящая песню. Звонку, металлическую и
капризную, так что ухо ловит и не может поймать ее переливов. Может, поет, может,
смеется, а может, речь зашла от плача.
Не лучше ли сесть тихонько и закрыть глаза? Я так и сделаю. Сажусь. вокруг меня
темно. Сверкают только острые, колющие звуки, и мелко сыплется хохот на
металлическую доску, как дробь. Хочу поймать, записать в памяти - и не получается.
Вот-вот, кажется ... Тью и, тью и, те-и-и ... Нет, совсем не так. Трой-тих-тих ... И
не похоже.
Как они это делают, интересный я знать? Бьют клювами в золото солнца? играют на
его лучах, как на струнах? Сеют песню на мелкое сито и засевают ней
поля?
Открываю глаза. Теперь я уверен, что с того посева сошла серебряная сетка овса,
гнется и блестит, как сабля, длинноусый ячмень, плывет текучая вода пшеницы.
А сверху сыплет и сыплет ... вытряхивает душу из колокольчиков, строгает серебряные доски и
сверлит сталь, плачет, причитает и сеет хохот на мелкое сито. Он сорвался один
яркий звук и упал между поля красным куколем.
Я уже ничего не могу слушать. И песня несет в себе что-то ядовитое. будит
жажду. Чем больше слушаешь, тем больше хочется слышать. Чем больше ловишь, тем
труднее поймать.
Теперь я бегаю в поле и часами слушаю, как в небе поют хоры, играют цели
оркестры.
Ночью просыпаюсь, сажусь на кровати и напряженно слушаю, как что-то сверлит мой
мозг, щекочет сердце и дрожит возле уха чем-то неуловимым.
Тью и, тью и, те-и-и ... Нет, совсем не так.
Интересный я знать, как они это делают?
В конце же подсмотрел.
Серая маленькая птичка, как ком земли, низко висела над полем. трепала крыльями
на месте напряженно, часто и тяжело тянула вверх невидимую струну от земли до
неба. Струна дрожала и гремели. Тогда, закончив, падала тихо вниз, натягивала
вторую с неба на землю. Объединяла небо с землей в громкую арфу и играла на струнах
симфонию поля.
Это было прекрасно. Смотрите также: | |
