Коли я її вперше побачив, я намагався назавжди закарбувати її образ. Якби був художником, взявся б за пензлі… Намалював би її портрет. Відкрив би нову планету для неї, присвятив би роман. Та я не вмію… Все, що мені вдавалось, то просто любити її.
Найгірше в коханні на відстані те, що воно живе таки на відстані. Коли між нами зникла відстань, я перестав її впізнавати. Неначе вона не вона. Її думки не тут… Не в цій квартирі. Не зі мною.
З часом почав помічати, що прокидаюсь зранку, берусь збирати речі, спішити на поїзд, їхати до неї, а вона тут. Я більше не чекаю, коли появиться в мережі, не тремчу, коли чую монотонні гудки, не рахую дні, коли побачимось…
Знаєш, здається, я тебе розлюбив. Так само як колись закохався. Безповоротно, і як виявилось, не назавжди. Вибач, але розлюбив і цього нічого не змінить. Ні колір волосся, ні запах духів, ні смачні вечері і навіть нові пози. Ніщо!
Кажуть, якщо часто позувати перед об’єктивом фотокамери, вона разом із спалахом забирає частину душі, вона розгулює між живими фотокартками та емоційно мертвими людьми. Я надно часто бачив тебе в екрані, і, мабуть, мабуть, полюбив твою віртуальну версію.
When I first saw her, I tried to capture her image forever. If there was an artist, took up brushes ... would be painted her portrait. Would open a new planet for her, dedicated to romance. And I do not know ... All I managed, just like her.
Worst of love at a distance that it still lives in the distance. When the distance between us was gone, I no longer recognize it. As if she is not she. Her thoughts are not here ... not in the apartment. Not with me.
Over time, began to notice that wake up in the morning, undertake to collect things, hurry on a train to go to her, and she's here. I do not expect when will appear on the network, not tremble when I hear the monotonous beeps, not counting days when I'll see you ...
You know, I think I stopped loving you. As ever love. Forever, and as it turned out, not all. Sorry, but fallen out of love, and this will not change anything. No hair color, no smell of perfume or a delicious dinner and even new posture. Nothing!
They say if often pose before the camera lens, she, along with flash takes part of the soul, it is walking between the living and photograph emotionally dead people. I often saw you onbottom screen, and perhaps probably loved your virtual version.
