Я не знаю чи побачу,
Як поєднаються сутності різних значень,
Я сподіваюсь ти не заплачеш
Коли згорить у полум'ї примарний начерк,
Який і сам намалював не так давно,
Коли порізаними пальцями збирав скло
Розбитих мрій, у місті, де живе лиш сон,
У кілометрах відповідь таки знайшов.
Вниз підіймаюсь, спускаюся вперто наверх,
Я зашифровую в куплети прихований сенс,
Немов Енімга для душі, яку ти не розшифруєш,
Парадигма інтроверта - не ховаюсь у людях
Не знайти, ніяк не знайти
Забарвлення, що треба для сюжету,
Що зазіхає без вагання на зірки,
Бо всі померли - не залишилося поетів.
Та я живий і точно знаю, що я не один,
Я точно знаю, що пишуть люди ще листи,
Я точно знаю, що ми будемо з тобою справжні,
Точно знаю - не зрадимо ні за що правді.
Як і раніше, любити буду перші грози,
І всі ті відстані, затоптані дороги,
А в чашку чаю замість цукру додаю я сльози,
Я вас терпіти не можу усіх таких серйозних.
Мертві люди в маленьких будинках,
Маленькі справи турбують серця їх,
Мертві люди біжать беззупинно
До темних станцій відправлень останніх
Проміняли себе на дрібниці,
Ритми серця продали за спокій,
Об'єм душі не має різниці,
Безчуттєвість грає роль вершин високих.
