Я не хочу аби помирало те,
Що зазвичай помирає останнім.
Аби погляд казав геть про все.
Аби шлях не був таки марним.
Споглядаючи довгу мить,
Коли душі крізь час зустрічаються.
Думка сяє, палає, летить,
Згодом згаснути не зважається.
Цінні люди, обличчя, що рідні.
Всі ми прагнемо дбати, творити.
Де мій друг, що назавжди на «ти»?
Де кохана, що ладна любити?
Де ви є? Розчинились у часі.
Кілька слів, що застрягли на лихо.
Ми живем у новому форматі.
Голос вниз і все більше на «тихо».
Завірюхою темрява грається.
І скидає нас в сніжну пустелю.
І суттєво відображаються
Всі деталі гучної дуелі.
Нас німими зробили ми.
Дай лиш руку. Все інше – фальш.
Будувати нові мости,
Навчимося кувати мораль.
Хоч у профіль та хоч в анфас.
Замість зброї – купка щирих слів
Складає повню кишеню фраз,
Ненормальний, що має сказ.
Я не хочу аби помирало те,
Що зазвичай помирає останнім.
Хочу жити й фарбувати всі сни,
Чорним – землю, а білим – діяння.
Я не хочу аби помирало те,
Що зазвичай помирає останнім.
Аби щастя без всяких «але»
Завітало до всіх ненормальних.
