Як добре промені ловити
Сонця, що навпроти мене.
Струнами себе віддати
Звуками живого клена.
Добре, як тривога серця
не дає душі заснути,
коли посмішка тепло дарує,
голос рідний чути.
Може я колись піду...
а ти залишишся чекати власний захід -
з неба спущусь і знайду,
гляну в очі, пригорну...
Біль і страхи на землі залиш!...
Посмішку візьми свою лиш!....
Ринем в небеса від крил кохання наших змаху!...
І готовий усього зректись,
забути всі чужі думки.
Бігти з темряви, втекти
до щастя нашого ріки.
Вірю, чуєш зараз ці рядки,
і може навіть чуєш серцем,
а в моїм вже давно і навіки
будуть жити два твоїх озерця.