+++
Ще один рік свої тримаються за своїх.
Нічні вогні схожі на пташині хвости.
Що робить смерть? Роз’єднує всіх,
ламає мову, мов залізничні мости.
І коли мова, ніби хребет, розбита вщерть,
нею все одно пишуть, щойно минає шок.
Поети, вони як лисиці – першими чують смерть,
першими брешуть на місяць, який ще не зійшов.
Пишуть знаками, серед яких ми живемо.
Але знаки змінюються, як і кожен із нас.
Змінюється все.
Змінюється почерк.
Змінюється письмо –
в ньому все більше присутній минулий час.
В минулому часі згадуються імена,
в минулому часі більшість дієслів,
в минулому часі пишуться території, а ось війна
пишеться в теперішньому
і з маленької в кожному з листів.
В теперішньому говориться до нічних гостей.
Темрява додає ваги словам.
І чоловіки так називають своїх дітей,
ніби дають імена рікам і островам.
Коли кожна літера в слові ніжність – важлива й нова.
Коли врожаєм відходить письмо старе.
Вчись говорити так, ніби твої слова –
останнє, що почує той, хто завтра помре.
Літні ріки обступає трава.
Теплу твань торкає важке весло.
Птахи вгорі, ніби дієслова,
складаються в дієслівні рими всім на зло.
