можливо, коли мені буде років тридцять,
я переїду в Чікаго.
і, пакуючи валізи,
я встигну попутньо крикнути на весь світ
"а ну його все до біса!".
і всьо - фініта ля комедія. завіса.
можливо, у тридцять років я забуду,
що таке "бути сімнадцятирічною" -
хотіти просто любити, не обов'язково до скону,
можливо, не дуже взаємно, і вже точно -
не на віки
вічні.
можливо, в тридцять років я вже матиму дитину, іпотеку, кредити.
можливо, я так і не вийду заміж.
можливо, я взагалі з собою покінчу.
і також, знаєте, факт, не позбавлений ймовірності,
що мене, наприклад, переїде потяг,
або зіб'є на пішохідній міцубіші.
можливо, я стрибну з моста у воду або перестану уві сні дихати.
можливо, я переріжу вени у теплій ванній або знов накидаюсь пігулками,
можливо, наважусь навіть на самоспалення або повішання.
повірте, я знаю чимало способів самогубства.
я багато про це читала, коли вчилась в десятому класі,
та й із власного досвіду немало про це знаю.
в дві тисячі сьомому мені було всього дев'ять,
але я чомусь і досі його пам'ятаю.
погодьтесь, колись ми всі помремо,
ніхто з нас не живиме вічно,
але, можливо, коли-небудь
в шкільній програмі вивчатимуть наші вірші.
можливо, знайдуться люди,
які в своїй пам'яті -
хоча б на трішечки -
нас
живими
залишать.
