і поки я тут стою
вивчаю тебе ніби під мікроскопом
втрачаю частину себе, аби віднайти нову
повз наше взуття мчать у звичні місця потяги
їх не спинити навіть собою
ти надто близький
щоб образити докором
твій погляд – це ліки, твій дотик, мов сніг
що все ще лягає на плечі без огляду
на те, що вже квітень нас підстеріг
і час дорогий
час безцінний з тобою
він тисне на газ, я ж прошу – зупинись!
бо те, що знайшли ми торік весною
варте того, щоб ще раз подивитись
й так багато того
що не варте нічого
так багато тих слів, без яких ми могли б обійтись
так багато речей, які роблять валізу важкою
мрій так багато, які ще мають здійснитись
і так мало тебе
і нестерпне таке чекання
і солодкий такий кожен день, що не просить спішити
і вже рідні такі ці тіла й ці щоденні зізнання
і прекрасна любов, яку можна і треба ділити.
Ірина Мороз