я п’ю надто багато кави
ти кажеш, що це шкідливо – я й сама знаю…
ми так довго цього чекали
так довго спали
аби прокинутись якось разом
як – гадки не маю.
а далі – усе, як в книжці
чи в доброму серіалі
вздовж цілим містом гуляти пішки
не знати меж,
не мати гальм
кінця і краю.
ці ранки такі прекрасні
це небо все ділить з нами
ці поцілунки настільки вчасні
слова настільки влучні й гарні.
важливо усе це витримати
бо втримати – мало
в таких стосунках хочеться дихати
такі стосунки є більш-менш вдалими.
і поки я п’ю свою каву,
п’ю її надто багато
ти прокидаєшся, як завжди рано
і з кожного дня робиш мрію чи свято.
я йду за тобою – ти тільки клич
йду на твій запах тихо і плавно
наче хижак, що крадеться на здобич
наче та здобич, яку вполювали.
скільки б не було валіз і вокзалів
спонтанних зустрічей, планів і днів
важливо бути у всьому разом
від кави зранку до перших снів.
Ірина Мороз
