Добре живеться в селі в серпні та у вересні. Поля на горбах уже посвітлішали, в'ється над ними стомлений серпанок;[1] коли по обличчю, по вустах та по очах прокочується хвиля розімлілого, лінькуватого вітру, то раптом вловлюєш запах зерна, вогкувато-теплого, підсмажуваного гарячим повітрям —[2] не сьогодні, то завтра воно потугішає, посухішає, обважніє у колоску. Жнива починаються якось завжди хоча й сподівано, але зненацька, святково, під голосисті сурми сонячного пекла, у вирі небесної блакиті, котра цілоденно висить над тобою.
Жнива клекочуть і смерком, і поночі, і вдосвіта, гуркочуть комбайни, захлинаються від веселого гніву молотарки, опівночі на критому току горять жовті ліхтарі, освітлюючи купи зсипаної тут пшениці, вихоплюючи з намореної темряви вайлуваті постаті чоловіків, чиїсь відкриті в усмішці зуби, чийсь несподівано жвавий, з гострою лукавинкою[3] погляд. Гудуть машини по шляхах, і мішки з зерном лежать у кузовах сито, заколисано; аж одного ранку година видається свіжа, з різкувато-прозорим повітрям, з блідуватим туманцем в низині біля ставу, —[4] і з мимовільним смутком відзначаєш раптом, що вже дихнуло осінню, що поля вже спорожніли, де-не-де на білій стерні стоять високі ожереди соломи, що весь хліб зібрано, а тому далеч наче поглибшала, світ навколо села поширшав, але збіднів, не побагатшав, що небо вже сизіє, а крик гусей од води лунає розпачливо й чітко; відзначаєш також, що нічні зорі повищали, збайдужіли й погордішали водночас, зазирають у криниці, в комини, в очі не тільки з висоти, але й звисока, наче не сподіваються там побачити нічого путнього, нічого такого, що могло б їх зацікавити, здивувати.
(За Євгеном Гуцалом)
242 слова Хорошо живется в деревне в августе и в сентябре. Поля на холмах уже посветлели, вьется над ними утомленный дымка, [1] когда по лицу, по устах и по глазам прокатывается волна разомлевшего, лениво ветра, то вдруг улавливаешь запах зерна, сыро-теплого, пидсмажуваного горячим воздухом - [2] не сегодня, то завтра оно потугишае, посухишае, отяжелеет в колоску. Жатва начинаются то всегда хотя и ожиданно, но неожиданно, празднично, под голосистые трубы солнечного ада, в водовороте небесной лазури, которая целыми днями висит над тобой.
Жатва клокочут и сумерки, и ночью, и рано утром, грохочут комбайны, захлебываются от веселого гнева молотилки, в полночь на крытом току горят желтые фонари, освещая кучи ссыпаны здесь пшеницы, выхватывая из наморенные темноты неуклюжие фигуры мужчин, чьи открытые в улыбке зубы, чей неожиданно живой, с острой лукавинкой [3] взгляд. Гудят машины по дорогам, и мешки с зерном лежат в кузовах сито, закачано; вплоть однажды утром час выдается свежая, с резковато-прозрачным воздухом, с бледная туманом в низине у пруда, - [4] и с невольным грустью отмечаешь вдруг, что уже дохнуло осенью, что поля уже опустели, кое-где на белой стерни стоят высокие скирды соломы, весь хлеб собрано, а потому даль как углубилась, мир вокруг села расширился, но обеднел, а не побагатшав, что небо уже сизые, а крик гусей от воды раздается отчаянно и четко; отмечаешь также, что ночные звезды повищалы, охладели и погордишалы одновременно заглядывают в колодце, в дымоходы, в глаза не только с высоты, но и свысока, как не надеются там увидеть ничего путного, ничего такого, что могло бы их заинтересовать, удивить.
(По Евгением Гуцалом)
242 слова Смотрите также: | |
