Бентежні спалахи занадто
тепло руйнують спокій
маски долу впадуть,
луною... позаду, пройдені кроки
несамовита тиша,
шепіт наскрізь кохання скрізь
втрачена вісь,
під небом політ вниз
Всесвіт вимикає світло
шелестить місто
колискову пісню
тим хто такі легкі і прозорі
рахувати зорі
ніколи не пізно
наче першим до фінішу - золото
як беззахисна пташка сполошена
цілу вічність знайомі ніби-то
чи минулим життям зрощені
там так тісно, за межами обіймів
не вистачає кисню,
глибинний сенс
фатально близько
блискавками тремор тем і температур
міріади зорепадів
єдине бажання на кожну
чути моря канонади
спати поряд, не прокидатись
не лякає ні сніг ні хурделиця
та якщо поцілунок останній
і лиш запахом постіль застелиться
неживим забирайте негайно