Давай, без церемоній та образ!?
Зітремо свою гордість розумінням,
Загубимо пиху мінливих фраз...
Давай, вкладемо всі наші уміння,
Аби розмова душу відвела,
І більшого, повір мені, не треба.
Нас доля з поворотом розвела -
Для цього, значить, є якась потреба.
Хто перший заговорить? Хто змовчить?
Чи матиме це значення потОму?
Чи хтось не розпочавши закінчить
Й без того... геть промовчану розмову!?
Нам треба відпустити ту весну,
Щоб більше не триматися за небо.
Згадаєш ти про віддану красу...
Мою... яка давно для інших вмерла.
Зізнаємось у щирості думок,
За що, тобі промовлю я: "Спасибі" -
Для нас обох це був важливий урок,
А спогади нехай живуть щасливі...
Та на цей раз, уже не напишу...
Прощальних (з болем в серці) мемуарів.
Сьогодні я для тебе залишу
Рядки із твоїм подихом останні.