Нас розплавлять у рідину
Нас розіллють у що ми не знаємо
Ми так схожі не те, що бачимо
Із днини у днину.
Ми люди, як скло, що блукає
Та тільки все без упину.
Лиш один бог, мабуть, знає,
Хто побачив істину крізь зіницю свою.
Вона була скрізь, та не знала,
Де могла бути і ким лише не ставала,
Вона так багато разів розбивалась
І не менше ліпилась…
Вона була поряд із тими,
Хто не боявся бути схибленими.
Вона також дивилась на зорі –
Вона лінза у телескопі.
Вона була пляшкою портвейну
В руках колишнього самовбивці
І поряд з холодом револьверу
Не встояла, віддалась підлозі.
І може була вона склянкою,
Або лінзою в телескопі,
Вона зосталась прозорою в оці,
Що тверезо дивилось на світ.