Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу—хату Карпа Яркового. А перед нею— молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина…
Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну;
— Здрастуйте, тітко.
Марфа ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну “велику” (у нас її називають ще: “та, що твій тато садив”).
Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи.
— Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?
Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:
— Вона любила твого тата. А ти на нього схожий…
Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали “маленькою Марфою” — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в’язала, або з лук, де сіно скиртують.
Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: “Є — нема, є — нема, є…”
Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко — височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:
— Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?
— Нема,— одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки.
— Не брешіть, дядечку. Є…
— Ну — є! Є…так не тобі, а Софії.
— Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу…
— Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.
— Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші.
Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі:
— На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це… виженуть мене.
— Ні-ні-ні, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест святий!
Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться Їй по щоках — пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу…
—Чорнила слізьми не розмаж,—каже Левко і одвертається: жде.
Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче…
— Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила… Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила… Спасибі, дядечку, рідненький… Нате вам осьо, вип’єте за його здоров’я.
Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.
— Хіба що за його здоров’я,— бурмотить Левко,— а так зроду не взяв би…
І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному).
А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кіп — і вітер сушить — не висушить сльози в її очах.
— А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?
— Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде… Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.
— І ви на неї не сердилися?
— У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.
— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?
— Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке… Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж… він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків… сокіл був” ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі! Гляне було—просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили— такі сумні. Дивиться ними — як з туману.
Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. “Я,— каже,— картоплю в галушках люблю. I'm out of the club, in a new cheap suit (three wagons of bricks dumped guys-classmates, then bought) and suitcase in hand. And the first thing I see Karp Yarkovoho-house. And before neyu- young pine bar will equal the yellow sand. On the porch of the house Karpova is Martha Yarkova and leads me eyes. It is without a scarf, gray, pyshnovolosa - once her hair glowing against the golden sun, no longer shines. Evidently, I think a hair dies before the man ...
Coming closer, I bow and say Martha through a young pine tree;
- Hello, aunt.
Martha moves his lips and then escorted me until I do not come in a pine "great" (we call it even, "and that your dad planted").
Houses strichaye my mother happy, crying and substitutes me to kiss blue lips.
- Mom - ask after kutsi told student news (the session passed, bought a suit here) - and what Aunt Martha Yarkova looking at me?
Mom was silent for a long time, then sighs and says:
- She loved your dad. And you're on it like ...
Martha - then her village by a small growth called "Little Martha" - knew that a letter from the Pope comes once a month. She heard it, perhaps even from a distance, the letter perhaps even from halfway. And waited. He will come to the post office, runs Nut - tonesenka, fragile, in blahenkiy embroidered Sorochin and abundant spidnychyni on bare feet - and sits, shining yellow curls from under black shawls, escaped the thresher or mowers, followed by knitting, or meadows where hay skyrtuyut.
Sitting on thresholds and terminates on daisy petals, whispering: "There is - there is - there is ..."
When the mail out our postman uncle Lev - tall, scraggy, as she thinness with poshtarskoyu canvas bag by sharply lifted up his shoulder, Martha would jump towards him and pytalasya softly, looking into his eyes below:
- Uncle Lev, and from the Mouse is pysomtse?
- No - odkazuvav Levko wandering eyes over Marfynoho golden hair vybylosya from under black shawls.
- Do not lie, uncle. IS…
- Well - is! There are so ... not you, and Sofia.
- Uncle Lev! I give him at least in the hands poderzhu ...
- Impossible. Strangers give anyone writing can not. Prohibited.
- I only in the hands poderzhu, uncle and oddam. Marfyni blue eyes swim with tears and shine up at his uncle Leo - even bluer.
Lev looks around, sighs thin puny chest and Martha beckoning finger-mail. There he receives from the amount envelope and extends Martha:
- On. Just do not tell anybody that gave, for in it ... kicked me.
- No, no, no, uncle! - Until pohlynayetsya sincerity of Martha. - Here you cross holy
She grabs a bunch of Levkova letter - abundant tears rolling down his cheeks She - hugging it to his chest, kissing a return address ...
-Chornyla Tears, not rozmazh, -kazhe Levko and odvertayetsya: waiting.
Martha, if not be seen near people soon gives him a letter mliyuchy with him on the chest and whispers, whispers ...
- Well, as you know, it's nothing I did not ... Now Bring Sofia. I did not do it ... Thanks, uncle, ridnenkyy Nate ... you oso, drink his health.
She gets out of the sinuses and crumpled ruble invested Lions in hand.
- Is that his health - Levko muttered - and so naturally he would not have ...
And chymchykuye a village nastavyvshy up sharp shoulder almost empty sum (if not very people wrote to each other).
And Martha running to work, the bird flies to the evening dov'yazaty their six bales - and wind dry - do not dry up the tears in her eyes.
- Who told you about it, Mom? Uncle Levko?
- No. He was silent. The most seen and heard. I, too, for her work with the same followed escaped. Otudy yarkom, yarkom - and mail. I looked, and she already Nut sits, waiting ... every time she first sensed when dad obizvetsya.
- And you're not angry at her?
- In Mount, son, no one no heart. That grief.
- What is - she sensed, and you - no?
- Who knows, son. The heart of all people differently. As it is, you see, and I ... She is much for the pope, was the youngest. He was thirty-three, and she was nineteen. Two hodochky Karp lived with her and nazhylasya hundred. Dad ... it is somehow not old, it remained the same and twenty, and thirty hodochkiv ... falcon was "imposing such darker-eyes and bake chornyuschi! Look, it was all just look and chest and poterpne. Perhaps because he rarely raised his eyes. More will cover their hand and thinking about something. And like last saw it (the transfer went up in Romney, drove them there), it is not baked, but holubyly- so sad. See them - like the fog.
They have a chat to go, Carp and Martha. Every evening. And the noise happened three or sing quietly. Dad baritone, and I second it helps, but Martha is the first. Voice of Ney then this was, as she is about to perelomytsya as well, cunningly. And though Karp throw. Sitting looking at the ceiling. Or mustache blowing, the one or the other - loosens. So I gave him a bowl of hot dumplings (he liked to eat fear), spoon in hand - eat carp! And slap as over throws. We sing and mustache he catches a couple of bowls and sope so that the lamp on the table as not quenched. "I - said - potato dumplings in love. | |
