Бувало приснишся мені,
красиво всміхаєшся легко,
чи чую на свому плечі
твій дотик, хоч справді далеко.
Дивитися в очі ясні,
палкіше вуста цілувати
і руку стискати міцніш,
в обіймах твоїх потопати.
Де більшого щастя знайти?
Волілось, щоб інше не було,
бо святом неймовірності ніч
і кожен день у стрічці дарунок.
Та казка минула, як сон,
і очі мої вже відкриті,
та замість птахів за вікном
питання, що смутком обвиті.
Чия то вина, що ти не хочеш почути
усе, що кричить серце у відчай закуте?
Невже більш биття його ти не відчуваєш?
Байдужості поглядом краєш.
Чия товина, що ти так легко руйнуєш
домівку, що серце у собі лаштує?
Як довго ти правду так майстерно ховаєш?
Чи скаже хтось, хіба все має бути так..?
Пригадую часом собі
ту зустріч, що була ще перша.
Іскрою майнуло тоді
кохання назавжди, не менше.
Та казка минула, як сон,
і очі мої вже відкриті,
та замість птахів за вікном
питання, що смутком обвиті.
Чия то вина, що ти не хочеш почути
усе, що кричить серце у відчай закуте?
Невже більш биття його ти не відчуваєш?
Байдужості поглядом краєш.
Чия товина, що ти так легко руйнуєш
домівку, що серце у собі лаштує?
Як довго ти правду так майстерно ховаєш?
Для чого те в собі тримаєш?
Чия то вина, що не вдається забути
ілюзію того, як могло усе бути?
Цей марива світ так легко глузд забирає.
Хіба про те гадку ти маєш?
Як добре, що віриться тепер розуміти —
дорогами іншими нам доля ходити.
Та змусить рубець на серці все пам'ятати,
він не мине, і вже не буде більше так. Бывало приснишься мне,
красиво улыбаешься легко,
или слышу на своем плече
твое прикосновение, хотя действительно далеко.
Смотреть в глаза ясные,
горячее уста целовать
и руку сжимать крепче,
в объятиях твоих тонуть.
Где большего счастья найти?
Волилось, чтобы иное не было,
потому праздником невероятности ночь
и каждый день в ленте подарок.
И сказка прошла, как сон,
и глаза мои уже открыты,
и вместо птиц за окном
вопросы, грустью обвитые.
Чья это вина, что ты не хочешь услышать
все, что кричит сердце в отчаяние закованное?
Неужели более биение ты не чувствуешь?
Равнодушия взглядом краеш.
Чья Товин, что ты так легко разрушаешь
дом, что сердце в себе строит?
Как долго ты правду так искусно скрываешь?
Скажет кто-то, разве все должно быть так ..?
Помню время себе
ту встречу, которая была еще первая.
Искрой мелькнуло тогда
любовь навсегда, не меньше.
И сказка прошла, как сон,
и глаза мои уже открыты,
и вместо птиц за окном
вопросы, грустью обвитые.
Чья это вина, что ты не хочешь услышать
все, что кричит сердце в отчаяние закованное?
Неужели более биение ты не чувствуешь?
Равнодушия взглядом краеш.
Чья Товин, что ты так легко разрушаешь
дом, что сердце в себе строит?
Как долго ты правду так искусно скрываешь?
Для чего то в себе держишь?
Чья это вина, что не удается забыть
иллюзию того, как могло все быть?
Этот бредил мир так легко смысл забирает.
Разве о том голову ты?
Как хорошо, что верится теперь понимать -
дорогами другими нам судьба ходить.
И заставит рубец на сердце все помнить,
он не пройдет, и не будет больше так. | |
