В один із днів повернеться весна.
З південних регіонів батьківщини
потягнуться птахи, і голосна
свистулька вітчизняної пташини
озвучить ферми і фабричні стіни,
і грубий крій солдацького сукна,
і ще багато всякого гівна,
і ще багато всякого гівна.
Але печаль лягає на поля.
Нужда голімі розправляє крила,
докіль поет тривожно промовля:
я є народ, якого правди сила;
цю жінку я люблю, вона просила,
цю жінку я люблю, вона просила.
Сколовши босі ноги об стерню,
старенький Перебендя коло тину
ячить собі, що, скурвившись на пню,
лукаві діти в цю лиху годину
забули встид, просрали Україну,
забили на духовність і борню,
і взагалі творять якусь фіґню,
і взагалі творять якусь хуйню.
Бідує місто. Кинувши фрезу,
робітники на заводському ґанку
лаштують косяки, бузять бузу,
розводять спирт, заводять варшав’янку
і, втерши соплі та скупу сльозу,
майовку перетворюють на п’янку,
майовку перетворюють на п’янку В один из дней вернется весна.
С южных регионов родины
потянутся птицы, и громкая
свистулька отечественной петуха
озвучит фермы и фабричные стены,
и грубый крой солдацького сукна,
и еще много всякого говна,
и еще много всякого говна.
Но печаль ложится на поля.
Нужда голимые расправляет крылья,
доколе поэт тревожно промовля:
я народ, который правды сила;
эту женщину я люблю, она просила,
эту женщину я люблю, она просила.
Сколов босые ноги о стерню,
старенький Перебендя у плетня
ячить себе, что, скурвившись на корню,
лукавые дети в эту лихую годину
забыли стыд, просрали Украины,
забили духовность и брань,
и вообще творят какую фиґню,
и вообще творят какую-то хуйню.
Нуждается город. Бросив фрезу,
рабочие на заводском крыльце
строит косяки, бузят бузу,
разводят спирт, заводят Варшавянку
и, втерши сопли и скупую слезу,
маевку превращают в пьянку,
маевку превращают в пьянку | |
