Зупинка,
віщую млявий галас коло дверей вагона.
Продовжуємо рух в напрямку нікуди.
Заминка,
Пасажири, заходьте будь ласка швидше. Камон,
і справді, швидше, - обурились люди.
Тут і школярі, що бояться спізнитися бодай на хвилину.
Робітники стоять з думкою, сьогодні точно покину.
Пенсіонери і студенти неважливо собі їдуть,
Неквапливі та втомлені, розлючені і чутливі.
Провідника немає, ми ж в метро.
Сказати б комусь, щоб винесли цей непотріб -
Усіх людей без мети віднести би в бюро.
Бюро знахідок, крайні праві двері навпроти.
Залишуся лише я і мої думки.
А ще декілька таких же самотньо хворих.
Вони відкриють тут драм балет і гуртки,
І почнуть творити свою історію.
Потім виженуть
і мене, і зайві думки також
Виженуть на милість холодних вітрів та колючих огорож.
Я знову заскочу в рандомний потяг
І мокрий, знедолений сяду під протяг.
У цьому світі мені прихиститися ніде.
Поїзд далі не їде…