Був собі чабанець, та такий, що як він ще ізмалку все вівці пас, то й нічого не знав. От раз і випав йому з неба камінь, не який там і камінь, у вісім пудів. То він було усе і грається тим каменем: оце причепе до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться, аж ось і камінь летить, та як упаде, так було по коліна у землю і вгрузне. А то візьме покине серед степу сіряк, тим каменем навале, то хіба там три чоловіки, або й більш, а то не візьмуть.
Мати його було лає:
— Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підорвешся!
А йому й байдуже: катає та й катає той камінь. От до того царя, у якім царстві той чабанець був, та став підступати під город змій. Таке, пудів по тридцять, каміння ворочає, кида та дворець собі строє, і требує, щоб той цар за нього свою дочку оддав.
Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по судах, по волостях, чи не найдеться де такий богатир, щоб того змія стребив.
Шукали, шукали — не находиться. А той чабанець прочув та й похваливсь:
— Я б того змія,— каже,— батогом забив.
Він же, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, доставили цареві ув уха. Той требує його.
От приступивсь він до царя, цар подививсь на його, що він такий малий, та й каже:
— Що ти кажеш! Ти ще младий!
А він, звісно,— хлоп'я.
— Нічого,— каже.
Ну, ото дає йому цар два полки солдат, полк песельників, а полк музикантів. Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже год двадцять, як у тій службі служиві. Тоді цар тілько сплеснув руками та: «Боже мій!» — каже.
От, не доходя за стілько там гін до того змія, покида він свої полки і приказує:
— Глядіть,— каже,— як із змієвого дворця з труби піде дим, то я його побив, а як піде полум'я, то він мене.
Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не підпуска, так духом і побива.
От як зобачив його змій, зараз дмухнув, аж ні — той і не зворухнеться.
— Ну,— пита,— зачім добрий молодець зайшов? Чи будем биться, чи мириться?
— Не з тим добрий молодець ходе, щоб мириться, а з тим, щоб биться.
Той йому каже.
— Та ти піди ще три годи погуляй, та тоді і приходь.
— Ні,— каже,— я вже гуляв.
— А чим ти,— пита,— мене будеш бити?
— А от цим батогом.
А у його батіг там, може, з цілого вола сплетений і камінець той на кінці прив'язаний.
— Ну,— каже змій,— бий мене!
— Ні, бий ти мене попереду.
От у змія меч на три сажені залізний чи стальний, як ударе ж він того чабанця ним, так той меч на канцурки і розскочивсь.
— Держись же,— каже,— тепер я тебе ударю.
Як шмагоне його тим камінцем, змій тут і розпластавсь, а дим і пішов у трубу. Тут його військо таке раде, музиканти грають, песельники співають, цар його стріча, бере зараз під руки, веде у дворець.
От оддав цар за нього дочку, построїв їм на одділі, живуть вони собі. А другі царі та й почали розбалакувати, що «як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана!» Цареві вже й самому жалко, і засила він скрізь бумаги, чи не найдеться де такий богатир, щоб його міг стребити. Скоро і найшлось двоє. От зібрали їх, і пішли вони до того чабанця, а він сидить за столом, книжку чита і зачув уже, що це до нього биться ідуть.
Прийшли вони, він і пита.
— З чим, добрі молодці, прийшли? Чи будем биться, чи мириться?
— Авжеж,— кажуть,— що биться.
— Стривайте,— каже,— я богу помолюсь. Помоливсь та й сів знов за стіл і голову руками підпер.
— Ну,— каже,— тепер бийте!
От один як ударе через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударе навхрест через праве — тілько сорочку перерубав. Тоді він устав, узяв їх обох, як здавив докупи, так маслаки з їх і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не велича, а прямо каже.
— А що, бачиш це? Оце ж і тобі буде! Тоді і годі цар його чіпати. Был себе чабанець, да такой, что как он еще измалку все овцы пас, то и ничего не знал. Вот раз и выпал ему с неба камень, не какой там и камень, в восемь пудов. То он был все и играет тем камнем: это прицепов к кнута и как бросит вверх, а сам спать ляжет на целый день; проснется, и вот и камень летит, и как упадет, так было по колено в землю и вгрузне. А то возьмет покинет среди степи зипун, тем камнем нашествия, разве там три человека, или более, а то не возьмут.
Мать его была ругает:
- Что ты, глупый, таскаешься с таким камнем? Еще пидорвешся!
А ему и безразлично: катает и катает то камень. Вот к царя, в котором царстве то чабанець был, и стал подходить к городу змей. Такое, пудов по тридцать, камни ворочает, бросает и дворец себе строить, и требуе, чтобы царь за него свою дочь отдал.
Царь испугался, давай посылать везде по царству, по судам, по волостям, не найдется где такой богатырь, чтобы змея стребив.
Искали, искали - не находится. А то чабанець услышал и похвастался:
- Я бы змея, - говорит, - кнутом забил.
Он, может быть, сказал в насмешку, а люди взяли на ум, доставили царю заключенных уха. Тот требуе его.
Вот приступил он к царю, царь посмотрел на него, что он так мал, и говорит:
- Что ты говоришь! Ты младые!
А он, конечно, - мальчик.
- Ничего, - говорит.
Ну, вот дает ему царь два полка солдат, полк песельникив, а полк музыкантов. Чабанець вышел в тех солдат и как скомандовал, то будто он уже год двадцать, как в той службе служилые. Тогда царь Только всплеснул руками и: «Боже мой!» - говорит.
Вот, не доходит за столько там гон до того змея, покидать он свои полки и приговаривает:
- Смотрите, - говорит, - как с Змиевого дворца из трубы пойдет дым, то я его побил, а как пойдет пламя, то он меня.
Покинул то войско, а сам пошел. А то змей и такой был сильный, что за гони к себе не пидпуска, так духом и избил.
Вот как зобачив его змей, сейчас дунул, ан нет - то и не зворухнеться.
- Ну, - спрашивает, - зачим добрый молодец зашел? Или будем биться, или мириться?
- не с тем добрый молодец ходе, чтобы мириться, а с тем, чтобы биться.
Тот ему говорит.
- Да ты пойди еще три годы погуляй, и тогда и приходи.
- Нет, - говорит, - я уже гулял.
- А чем ты, - спрашивает, - меня будешь бить?
- А вот этим кнутом.
А в его кнут там, может, по целому вола сплетенный и камень тот на конце привязан.
- Ну, - говорит змей, - бей меня!
- Нет, бей ты меня впереди.
Вот у змея меч на три сажени железный или стальной, как ударе он того Чабанке ним, так тот меч на канцуркы и Разлетелась.
- Держись же, - говорит, - теперь я тебя ударю.
Как шмагоне его тем камешком, змей здесь и распластался, а дым и пошел в трубу. Здесь его войско такое радо, музыканты играют, песельникы поют, царь его стрича, берет сейчас под руки, ведет в дворец.
Вот отдал царь за него дочь, построил им на оддили, живут они себе. А вторые цари и начали розбалакуваты, что «как же свою родную дочь и отдать за чабана» Царю уже и самому жалко, и по силе он везде бумаги, не найдется где такой богатырь, чтобы его мог стребиты. Скоро и нашлось двое. Вот собрали их, и пошли они к тому Чабанке, а он сидит за столом, книгу читает и услышал уже, что это к нему биться идут.
Пришли, он и спрашивает.
- С чем, добрые молодцы, пришли? Или будем биться, или мириться?
- Да, - говорят, - что биться.
- Подождите, - говорит, - я богу помолюсь. Помолился и сел снова за стол и голову руками подпер.
- Ну, - говорит, - теперь бейте!
Вот один как ударе через левое плечо, так меч и Разлетелась. А второй как ударе накрест через правое - только рубашка перерубил. Тогда он встал, взял их обоих, как сдавил вместе, так Маслак с их и посыпались. Набрал он тогда тех Маслак в кулаки, и так ему досадно на царя стало, пошел к нему и не величие, а прямо говорит.
- А что, видишь? Это же и тебе будет! Тогда и только царь его трогать. | |
