Горів вогонь палало літо,
І ти розпечена, як жар
В одній руці тримала світло,
А в іншій блискавку із хмар.
Тобі пробігтися по небу,
Що птаху змах одним крилом.
А в мене є земні потреби –
Повага, статус, просто сон.
І я один в своїй печалі,
Як той метелик б’юсь у скло,
Не сплю, все думаю ночами
Про твою ніжність і тепло.
І падав дощ, земля хиталась
У віковічній боротьбі,
А ти тихенько усміхалась
І щось мугикала собі.
О, якби взяти свої крила,
Звільнити їх від суєти,
Напнути, як морські вітрила
Й летіть до вірної мети.
І знявши з серця пута слави,
Від егоїзму стерши слід,
На хвилях попелу і лави
Внести шаленство в сірий світ.
Якби тебе, живу і вільну
Відчути серцем хоч на мить,
Тоді здобув би вічну силу,
Щоб нею гордість погасить.