Не молилася за мене,
Поклони не клала
Моя мати; а так собі
Мене повивала,
Співаючи. — Нехай росте
Та здорове буде! —
І виріс я, хвалить Бога,
Та не виліз в люде.
Лучше було б не родити
Або утопити,
Як мав би я у неволі
Господа гнівити.
А я так мало, небагато
Благав у Бога, тілько хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку; щоб з нею
Удвох дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри,
Та на лани золотополі,
Та на високії могили;
Дивитись, думати, гадать,
Коли-то їх понасипали?
Кого там люде поховали?
І вдвох тихенько заспівать
Ту думу сумную, днедавну,
Про лицаря того гетьмана,
Що на огні ляхи спекли.
А потім би з гори зійшли;
Понад Дніпром у темнім гаї
Гуляли б, поки не смеркає,
Поки мир Божий не засне,
Поки з вечернею зорьою
Не зійде місяць над горою,
Туман на лан не прожене.
Ми б подивились, помолились
І розмовляючи пішли б
Вечеряти в свою хатину.
Даєш ти, Господи єдиний,
Сади панам в Твоїм раю,
Даєш високії палати.
Пани ж неситії, пузаті,
На рай Твій, Господи, плюють
І нам дивитись не дають
З убогої малої хати.
Я тілько хаточку в тім раї
Благав, і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі.
НЕ молилась за меня,
Поклоны не клали
Моя мать, а так себе
Меня окутывала,
Поет. - Пусть растет
И здоровое будет! -
И вырос я, слава Богу,
Но не вылез в люди.
Лучше было бы не давать
Или утопить,
Как должен я в неволе
Господа гневить.
А я так мало, немного
Умолял у Бога, только дом,
Одну хатиночку в лесу,
И два тополя возле нее,
И безталанную мою
Мою Оксаночку; чтобы с ней
Вдвоем смотреть с горы
На Днепр широкий, на овраги,
И на поля золотополи,
И на високии могилы;
Смотреть, думать, гадать,
Когда-то их насыпали?
Кого там люди похоронили?
И вдвоем тихонько спеть
Ту думу сумную, днедавну,
О рыцаре того гетмана,
Которые на огне ляхи испекли.
А потом бы с горы сошли;
Над Днепром в темной роще
Гуляли бы, пока не темнеет,
Пока мир Божий не усну,
Пока с вечерней зорь
Не пойдет месяц над горой,
Туман на поле не прогонит.
Мы бы посмотрели, помолились
И разговаривая пошли бы
Ужинать в свою хижину.
Даешь ты, Господи единственный,
Сады господам Твоим раю,
Даешь високии палаты.
Господа же неситии, пузатые,
В рай Твой, Господи, плюют
И нам смотреть не дают
С убогой малой дома.
Я только хаточку в том раю
Умолял, и до сих пор умоляю,
Чтобы хоть умереть на Днепре,
Хотя на маленькой горе. Смотрите также: | |
