Щоб не відбулось - не плач, так влаштовані люди.
На жаль, по-іншому не буде. Все пройде, не плач.
Просто пробач... Повір, час їх засудить.
А люди - це лише люди, кожен з нас своє обирає.
Хтось образу ковтає разом з медовухою,
А інші - чують душею за завірюхою.
І їм не потрібні: ні трава, ні горілка.
Як в порожній електричці заплаче сопілка.
І ця спілка пам'ятає всіх, хто не зміг повернутись.
Вони знають шлях хвилі, щоб берега доторкнутись.
Вони чують, як вітер колисає кульбабки.
І знають: де і як треба ставити крапки.
Вони не мають ні якого "над" привілею.
Вони просто володіють живою душею.
Вони допоможуть, якщо болить.
І щиро вірять - нам пощастить.
Приспiв:
І знов, час вітряним птахом, крилом, в небі над дахом.
Бувай! Чекай. Нехай дощем цілованой аркою,
Старою мольфаркою пішов у парк останній трамвай.
А ти знай: доба буде за троє, коли нас не двоє;
Та кожну прожиту мить серце болить.
Крізь засади-досади, гіркоту і зради -
Воно шепотить: "Нам пощастить!"
www.GL5.RU
Друже, щось не дуже. Схоже занедужав.
Січнь запросив пирнути у свої калюжи.
Зараз все незвично, якось не туди.
Ми всі збирались жити вічно, писали про завжди!
Назавжди про любовь [і пролетіли],
За хмарами нам сяяли примари.
Але у тих, хто запускав нас на орбіти
Були свої резони: кому і скільки бути тут.
І повзлітали, летючі, як тарілки.
[Тучок] голимий, на кумарі - Божі тварі.
І на цьому - веселому сафарі:
То ми їх полювали, то полювали нас!
Але би надали душі спробу пірнути знову,
І із утроби віддати [ще булий] запас тепла -
Мама, що тобі дала - собі нічого не лишити.
Шкода, що ті, хто йдуть - лише не знають, як жити, жити!
Приспiв:
І знов, час вітряним птахом, крилом, в небі над дахом.
Бувай! Чекай. Нехай дощем цілованой аркою,
Старою мольфаркою пішов у парк останній трамвай.
А ти знай: доба буде за троє, коли нас не двоє;
Та кожну прожиту мить серце болить.
Крізь засади-досади, гіркоту і зради -
Воно шепотить: "Нам пощастить!" Чтобы не произошло - не плачь, так устроены люди.
К сожалению, по-другому не будет. Все пройдет, не плачь.
Просто прости ... Поверь, время осудит.
А люди - это только люди, каждый из нас свое выбирает.
Кто образа глотает вместе с медовухой,
А другие - слышат душой за вьюгой.
И им не нужны: ни трава, ни водка.
Как в пустой электричке заплачет свирель.
И этот союз помнит всех, кто не смог вернуться.
Они знают путь волны, чтобы берега прикоснуться.
Они слышат, как ветер колышет одуванчики.
И знают: где и как надо ставить точки.
Они не имеют ни какого "над" привилегии.
Они просто обладают живой душой.
Они помогут, если болит.
И искренне верят - нам повезет.
Припев:
И снова, время ветреным птицей, крылом, в небе над крышей.
Пока пока! Жди. Пусть дождем цилованой аркой,
Старой мольфарка пошел в парк последний трамвай.
А ты знай сутки будет по трое, когда нас не двое;
И каждую прожитую минуту сердце болит.
Сквозь основы-досады, горечь и измены -
Оно шепчет: "Нам повезет!"
www.GL5.RU
Друг, то не очень. Похоже заболел.
Январские пригласил пирнуты в свои лужи.
Сейчас все необычно, как-то не туда.
Мы все собирались жить вечно, писали о всегда!
Навсегда про любовь [и пролетели],
За облаками нам сияли призраки.
Но у тех, кто запускал нас на орбиты
Были свои резоны: кому и сколько быть здесь.
И повзлиталы, летучие, как тарелки.
[Тучок] голым, на кумари - Божьи твари.
И в этом - веселом сафари:
Так мы их охотились, то охотились нам
Но бы предоставили души попытку нырнуть снова,
И из чрева отдать [еще были] запас тепла -
Мама, что тебе дала - себе ничего не оставить.
Жаль, что те, кто идут - только не знают, как жить, жить!
Припев:
И снова, время ветреным птицей, крылом, в небе над крышей.
Пока пока! Жди. Пусть дождем цилованой аркой,
Старой мольфарка пошел в парк последний трамвай.
А ты знай сутки будет по трое, когда нас не двое;
И каждую прожитую минуту сердце болит.
Сквозь основы-досады, горечь и измены -
Оно шепчет: "Нам повезет!" | |
