Хлопчику, хлопчику, знято з підрамника
Полотна надій моїх юних — за гріш...
Твого обличчя глевка кераміка —
Все, з чого маю писати вірш.
Не цілування по темних скверах,
Не з мокрих прилавків березовий сік —
Я ж тепер вся в фешенебельній скверні,
Котрій наймення — «бальзаківський вік».
Хоч ти очима всю мене вимуч —
Хлопчику, хлопчику, це вже не те...
Я ж розжилася на власний «імідж»:
Мені вже троянди шлють у готель!
...Але з липучих вогнів ресторанних,
З високогір'я сяйних авансцен
Виношу, мов зяючу ніжну рану,
Твоє сире півдитяче лице,
Де вилиці — круто і губи — вперто:
Без жодної скази, аж вогке! —
а все ж
З таких проступає готовність на жертву,
Як внутрішній відсвіт майбутніх пожеж!
Стоять у зіницях засльозені свічі...
Ще ти зостався такий один:
Я упізнала тебе в обличчя
Пам'яттю генів і сновидінь.
Тремчу, неначе автокатастрофу
Раптом угледіла на бігу:
Такиймедальйонно ліплений профіль
В юності міг би носити Богун!
Ти ковтаєш клубок гарячий,
Ти весь іще з борсань і мерехтінь...
Хлопчику, хлопчику, я тебе бачу —
Але не можу застерегти...
Оксана Забужко
