Оксана Забужко
Поглядом теплим, тяжким запали мені губи. Мовчи.
— Як називався той фільм Пазоліні?
— Либонь, «Теорема»...
І по хребту опливають, як віск по свічі,
Росні мурашки жаского і ніжного трему,
А по стемнілому склу — за змією огниста змія
Повз «двірники», як повз болісно зламані брови:
Хтось від’їжджає (ця роля щоразу — моя) —
Хтось на пероні стоїть у нестерпній підсвітці любови.
Дощ переходить у сніг (це простий операторський трюк),
Прожовть ївка ліхтарняна пластовнями сіється з неба...
Хтось на пероні стоїть в порожнечі завішених рук,
Скутий страхоѕм — позирнуть тепер збоку на себе.
Губи язиѕком обвів — мов заклеїв листа
Ще ненаписаним:
— Знаєш, від цього — вмирають...
Темно горять небеса. Де рознято обійми — зоставсь
Простір, як аркуш паперу з обірваним краєм.
Ох, не вмирають! Насправді вмирають — не так
(ЯЅк — не скажу, остуджаючи губи на вітрі...).
Сніг опадає — мов зграя підстрелених птах.
Лунко пустіє перон.
Насуваються титри.
