Я говорю: що з того, що нічого не зрозуміло?
Що з того, що знову доводиться все починати?
Кожна душа обживає собі якесь тіло,
і кожні двері ведуть до якоїсь кімнати.
Кожен простір повен своїми радіопередачами.
З кожного серця ростуть водорості й квіти.
І що з того, що вже тепер можна все передбачити?
Що з того, що ніколи не знаєш, як про це говорити?
Я ж проходив колись ці сутінки цілодобові,
я знаю як боротися з приступами й травмами.
Але й після цього в мене лишилось ще стільки любові,
що я міг би спинити чуму під міськими брамами.
Я ж знаю, як вигасає вогонь у жіночому голосі.
Я сам носив усю цю отруту в своїх кишенях.
Але навіть тепер в мене є ще стільки ніжності й злості,
що я міг би підіймати з могил повішених і прокажених.
Щоби вони йшли за мною золотими ночами –
втомлені клоуни, безборонні сновиди.
Тому що з того, що не знаєш із чого почати?
І що з того, що в нас із тобою нічого не вийде?
А вона слухає мене, легко погойдуючись.
Виходить кудись, потім повертається знову.
Мовчить, у всьому зі мною погоджуючись.
Усміхається, не вірячи жодному моєму слову.
