ВОНА
Вона тримає ненадійний світ за бездоганне пір`я мрії,
Вона пірнає у свої тривоги та його обійми
У думках, у незрозумілій мові,
Пошепки, у несказаному слові,
Що несе його з безнадійністю і сумлінням
Подих ледве чутний та сильніш за всіх.
Її подих.
Вона розщеплює бажання навпіл
І розкриває дивне серце,
Вона не розуміє його натяк,
Чи так йому здається
У думках потрапляє випадково
В світ, де кожен птах
Вірить в щастя у підковах.
Там волосся неслухняне пахне вітром,
Там гілки дерев весняні обіймають квітом,
І так хочеться жити!
А ще бува - вона плаче, що мала...
Вона розплескує тривогу снів и випаровує безсоння,
Вона всміхається всьому довкола, чує кроки дня нового.
Вдосвіта заглядає у люстерце,
Крізь пітьму розрізняє поклик серця,
Що луною відкликається на вигук
Нездійсненних вражень, та таких п’янких,
Невагомих.
Вона у захваті від краю неба,
Вона замріяно сміється,
Вона лишила зайві сподівання,
Принаймні так здається.
Та лише, лише варто дочекатись
Милого листа - і від щастя не сховатись.
У захопленні заплескочуться долоні,
Заіскряться краплі радості солоні,
Невгамовні.
А ще бува - вона плаче, що мала...
