ДИПТИХ 2008 РОКУ
І.
Ти казав їх любити, Господи, -
це червоне світло, що б’є крізь повіки,
цю юрбу босхівських пик, що шпурляють у Тебе каміння,
вивергаючи з дна пересохлих на жужіль душ
найчорніші під небом прокльони:
«Роз-пни! Роз-пни!» - рветься рев із пітьми горлянок,
гоготить, як в метро, по підземнім тунелю віків
(стук “вагонзаків” по стиках рейок!) –
і відлунює з другого боку: «Зі∂ - хайль! Зі∂ - хайль!».
Засклені очі,
викинуті руки,
стиснуті кулаки.
Се люди Твоя, Господи.
Бачиш: вони не змінились:
амфітеатри Колізеїв,
стокмовиська бестіаріїв,
дух горілого людського м’яса на площах Мадріда –
це вони несуть оберемки хмизу на автодафе,
всапують хтивими ніздрями хруст єретицьких кісток
(кат опускає червоний каптур на обличчя,
слідчий спрямовує в вічі сліпучий прожектор лампи,
центуріон поправляє бляху на ремені…).
А це - мій народ, Господи:
видибає із “вагонзаків”, похитуючись на нетвердих ногах,
валиться долі, упившись першим ковтком свободи,
тремтячи підводиться, збивається в купи,
мутним зором обводить довкілля в пошуках пастуха –
інквізитора, кесаря, центуріона, -
того, хто скаже: «Прийдіть, вклоніться мені –
і визволитесь oд себе!», -
і вже наливаються, тверднуть м’язи,
випружуються руки, намацуючи каміння,
і засклівають очі, і радо гупає кров,
виносячи клекотом з тьми набряклих горлянок
той самий, правічний ритм
двотисячлітнього крику…
Се люди Твоя, Господи.
Пошли їм іще раз Сина свого.
Приходь, Господи:
вони готові. ДИПТИХ 2008 ГОДА
И.
Ты говорил их любить, Господи, -
это красный свет, бьющий сквозь века,
эту толпу босхивських пик, что швыряют в тебя камни,
извергая со дна пересохших на шлак душ
черные под небом проклятия:
«Роз-пни! Различие пни » - рвется рев из тьмы глоток,
гудит, как в метро, по подземным туннеля веков
(Стук "вагонзакив" по стыкам рельсов!) -
и отзывается с другой стороны: «Зи∂ - хайль! Зи∂ - хайль! ».
Застекленные глаза,
выброшены руки,
сжатые кулаки.
Это люди Твоя, Господи.
Видишь: они не изменились:
амфитеатры Колизеев,
стокмовиська бестиариев,
дух горелого человеческого мяса на площадях Мадрида -
это они несут охапки хвороста на аутодафе,
всапують похотливыми ноздрями хруст еретическую костей
(Кат опускает красный капюшон на лицо,
следователь направляет в глаза ослепительный прожектор лампы,
центурион поправляет жесть на ремне ...).
А это - мой народ, Господи!
Выдыбай с "вагонзакив", покачиваясь на нетвердых ногах,
валится судьбы, впившись первым глотком свободы,
дрожа встает, сбивается в кучу,
мутным взором обводит окружающей среды в поисках пастуха -
инквизитора, кесаря, центуриона, -
того, кто скажет: «Придите, поклонитесь мне -
и визволитесь oд себя », -
и уже наливаются, затвердевают мышцы,
випружуються руки, нащупывая камни,
и заскливають глаза, и радостно стучит кровь,
вынося клёкотом из тьмы набухших глоток
тот самый, правичний ритм
двотисячлитнього крика ...
Это люди Твоя, Господи.
Пошли им еще раз Сыне Своем.
Приходи, Господи!
они готовы. Смотрите также: | |
