У тіні дерев похмурих,
Що ховають таємниці
Де не видно сліду звіра,
де не чути голос птиці
Блудить постать одинока
У вечірній мряці сивій
І доносяться зітхання
В тиші темній, полохливій
То зітхає старець древній
Що поринув в свої думи
І очей старечих погляд
Сповнений важкого суму
То блукає волхв мудрий
Та із лісом розмовляє
А у відповідь йому
Ліс лиш кронами хитає
"Чом ви сосни та смереки
Мовчки стоїте похмуро?
Чом у хащах віковічних
Поселилася зажура?"
І шепочуть тихо сосни:
"Як же нам не сумувати?
Більш не ходять до нас люди
Папороті цвіт шукати..."
На сосновій корі
Рун прадавніх сліди
Поросли сивим мохом,
Зникли у забутті
"Чом ви верби молодії
Плачете гілки схиливши
Чом не граєтеся з вітром
Листя юне розпустивши?"
І відповідають верби:
"На очах в нас сльози-роси,
Бо не будуть більш дівчата
Вплітать стрічки в наші коси..."
Голос тихий верби
Повен туги й журби
Бо на капищах предків
Постали церкви
"Чому ти, Могутній Дубе,
Не подивишся на мене?
Чом так сумно шелестить
Твоє листя золочене?"
Дуб йому відповідає:
"Вже не хочуть слухать люди
У тіні Моєї крони
Давніх оповідок мудрих"
Древню мудрість землі
Дубу не вберегти
Піде на домовини
І чорні хрести
У тіні дерев похмурих
Світла губиться проміння
І примарна постать Старця
Наче відгук сновидіння...
Він мов дух самого лісу
Між деревами витає
І у мороці нічному
Розчиняється... Зникає...