--- Верби ---
Сонце падає з неба,
Жовтим сліпить нам очі.
Сонце, сонце,
Не треба забирати у нас темні ночі.
Забирати у нас назавжди рожеві сни,
Залишивши на згадку на асфальті криваві сліди.
Ми замерзали в заметах від реалей шукавши свободу.
Так часто грали на нервах і свобода раптово запахла кров’ю.
Хоч ніхто з нас не був на війні –
Довелося тут
Надивитись на зхресний покій дружих рук.
А ми так чекали на дощ,
Ми жадали з неба води,
Мріяли впасти спочити на саме дно
Щоб залишитись назавжди
Слухати шепіт дерев і лічити зірки,
Та куди не глянь тепер – чорні…
Прийміть його верби за рідного сина,
Бо він ще дитина.
Приспіть його тіло, звільніть його крила,
Бо він ще дитина.
Врятуйте від болю людської брехні, побутових проблем,
Від ранніх морщин, сталевих пластин, сентиментальних поем...