Я помру від застуди. Наш лазарет
Перебазують кудись на південь
І фронт котитиметься вперед,
І саме почнеться квітень.
І розсипатиметься пустота
Між свіжого шрифту воєнних звісток,
Мов цукор, спакований на свята
Руками київських гімназисток.
У флягах чорнітиме домашнє вино,
І тільки сестра із темного мороку
Подивиться холодно за вікно,
Знайшовши під подушкою рештки морфію.
І повернувшись їй услід,
Я скажу: "Знаєш, сестричко,
Все одно нікому крім нас не болить
Від наших з тобою шкідливих звичок.
Бо все, сестричко, що є між нас,
І чого між нами, сестричко, не має,
Немає імен і не має назв,
Взагалі нічого не має.
Просто збиваючись у цьому диму,
Серце, з яким я живу роками,
Не зупинилось лише тому,
Що по ньому били весь час кулаками".
Аж якось, улітку, вганяючи в стрес
Душі, зіпсовані марафетом,
До палати зайде червоний хрест
На чолі з моїм президентом.
І лікар, сховавши папери в стіл,
Про щось говоритиме не до речі,
І густо лежатиме окопний пил
На сірому президентському френчі.
Коли ж, виходячи, ніби зі сну,
Й дивлячись в небо - тепле й зелене,
Перш ніж знову піти на свою війну,
Він повернеться раптом до мене.
І забувши нараз, що іти пора -
"Невже той самий?" - спитає в конвою.
І лікар розгубиться, а сестра
Ствердно кивне головою!
сл. С.Жадана Я умру от простуды. наш лазарет
Перебазируют куда-то на юг
И фронт катиться вперед,
И именно начнется апрель.
И рассыпаться пустота
Между свежего шрифта военных вестей,
Как сахар, упакованный в праздники
Руками киевских гимназисток.
В флягах чорнитиме домашнее вино,
И только сестра из темного мрака
Посмотрите холодно в окно,
Найдя под подушкой остатки морфия.
И вернувшись ей вслед,
Я скажу: "Знаешь, сестричка,
Все равно никому кроме нас не болит
От наших с тобой вредных привычек.
Потому что все, сестричка, что между нами,
И чего между нами, сестричка, не имеет,
Нет имен и не имеет названий,
Вообще ничего нет.
Просто сбиваясь в этом дыму,
Сердце, с которым я живу годами,
Не остановилась только потому,
Что по нему били все время кулаками ".
И как-то, летом, вгоняя в стресс
Души, испорченные марафет,
В палату зайдет красный крест
Во главе с моим президентом.
И врач, спрятав бумаги в стол,
О чем-то говорить некстати,
И рядом будет лежать окопный пыль
На сером президентском френче.
Когда же, исходя, будто из сна,
И глядя в небо - теплое и зеленый,
Прежде чем снова уйти на свою войну,
Он вернется вдруг ко мне.
И забыв вдруг, что идти пора -
"Неужели тот самый?" - спросит в конвоя.
И врач растеряется, а сестра
Утвердительно кивнет головой!
сл. С.Жадана Смотрите также: | |
