У квітні сімдесят восьмого
я лежав на підлозі в одному з гуртожитків Львова,
майже непритомний від випитого
і вісімнадцятилітній.
Наді мною щось відбувалося, мої старші
друзяки приймали гостей, пили чай
з вином, варнякали про мистецтво.
Мою голову крутило в центрифузі.
Здається, то було нещасливе кохання
і проблеми з курсовою в тому числі.
Крізь туман в очах
я побачив патлаті обриси Дема і провалився
у ще глибшу безодню: неможливо! Delirium
tremens: Дем у моїй кімнаті!
Я вже не знаю, добре це чи погано,
але у вісімнадцять років ми все ще потребуємо
культів, ікон, чи швидше ідолів.
Дем був художником альтернативи.
Дем був гіповий, сюровий, джинсовий,
асоціальний, універсальний.
Менти в’язали його замалим не щодня.
Його картинки купували західні сноби.
Як усі фанатики, я готовий був мити
його подірявлені стопи.
Він був святий мого культу, you know what I mean.
У жовтні дві тисячі другого
(нічого ж собі, чверть віку як вітром здуло!)
його не пустили на мій вечір.
Кажуть, він був майже непритомний
від випитого і не надавався. Тим більше,
для такого альтернативного зібрання.
Усе, що лишилося того разу від нього –
якась така літографія
завбільшки з поштову марку, для мене.
Я навіть не знаю, що з нею робити.
Якось дивно вішати поштову марку на стіну.
Але я не про те –
я про вічне розминання. Стільки облич
засмоктало у недосяжні відстійники!
Вони вже навіть не кричать звідти,
вони вже навіть не кричать.
І стільки всього не сталося, що більше
й не станеться.
А з іншого боку –
який роман ми удвох написали, самі
не відаючи! Яка нев’їбенна епічність
на цілих чверть віку! Дем! Ти чуєш?!
Дем!
Це я до тебе кричу зі свого відстійника.
In April, the seventy-eighth
I was lying on the floor in one of the hostels in Lviv,
almost unconscious from drunk
and eighteen.
Something was happening to me, my elders
friends were welcoming guests, drinking tea
with wine, they were crazy about art.
My head was spinning in a centrifuge.
It seems it was unhappy love
and problems with coursework including.
Through the mist in the eyes
I saw the outline of Dam's outline and failed
into an even deeper abyss: impossible! Delirium
tremens: The dem in my room!
I don't know if it's good or bad,
but at eighteen, we still need it
cults, icons, or rather idols.
Dem was an alternative artist.
The dem was hip, skinny, denim,
asocial, universal.
The cops did not knit it too much every day.
His pictures were bought by Western snobs.
Like all fanatics, I was ready to wash
his tattered feet.
He was a saint of my worship, you know what I mean.
In October, two thousand and two
(wow, a quarter of an age was blown away by the wind!)
he was not allowed into my evening.
He is said to have been almost unconscious
from drunk and not provided. Moreover,
for such an alternative collection.
All that remained of him at that time -
some kind of lithograph
the size of the postage stamp, for me.
I don't even know what to do with it.
It's kind of weird to hang a postage stamp on a wall.
But I'm not about that -
I am about eternal kneading. So many faces
sucked into unreachable sumps!
They don't even scream from there,
they don't even scream.
And so much has happened, no more
and it won't happen.
And on the other hand,
which novel we both wrote, ourselves
not knowing! What an unbelievable epic
for a quarter of a century! Dem! You can hear?!
Dem!
That's what I'm yelling at you from my sump Смотрите также: | |
