Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава,—
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!
А ви тепер шукаєте їй кару.
Вона ж стоїть німа од самоти.
Людей такого рідкісного дару
хоч трохи, люди, треба берегти!
Важкий закон. І я його не зрушу.
До цього болю що іще додам?
Вона піснями виспівала душу.
Вона пісні ці залишає нам.
Ще тільки вирок — і скінчиться справа.
І славний рід скінчиться — Чураї.
А як тоді співатиме Полтава?
Чи сльози не душитимуть її?
I may be crazy here.
We are people of different baskets.
This girl is not just like that, Marusya.
This is our voice. This is a song. This is the soul.
When the batava went on a campaign, -
Poltava cried with her songs.
What did we need in the war?
Swords, banners and her songs.
Our victories, torments and ruins
the immortals will be in her words.
She was like the voice of Ukraine,
that screamed in our crowds!
And now you are looking for her punishment.
She stands silent from loneliness.
People of such a rare gift
at least a little, people, we must be careful!
Heavy law. And I will not move it.
What else can I add to this pain?
She sang her soul with songs.
She leaves these songs to us.
Only a sentence - and the case will end.
And the glorious family will end - Churai.
And how will Poltava sing then?
Will tears not stifle her?
