Йшла дівиця по вулиці
Рип-рип-слід під чобітками.
Рум’яна як полуниця
В хустці коси колосками.
А за нею сніг нищечком собі йде, собі йде.
І стежечку по словечку до розмови кладе.
Йшла дівиця по вулиці
Рип-рип-слід під чобітками.
– Розповідь мені, дівчино, хто ти і як тебе звати.
Де уся твоя родина?
Де твій батько і де мати?
Розповідь мені, дівчино, куди йдеш, куди йдеш.
Да у плетеній торбині шо несеш, шо несеш.
Я за так не одчеплюся.
Так шо мусиш одвічати.
– Як багато будеш знати так на завтра і розтаєш.
Ім’я моє таке чудне. Скажу – не запам’ятаєш!
А уся моя родина то і є я сама.
Бо ні батечка ні неньки вже на світі нема.
А торбина – на хлібину, бо в кишені гривню маю.
– Чи пшениця не вродила, чи мукою не розжилась?
Чи із піччю посварилась, чи на дрова поскупилась?
Чи в усьому винна курка що яєць не дала,–
Шо ти хліба до празника не спекла, не знесла.
Чом ідеш по чужих людях? – одповідь мені на милість.
– І пшениця уродила і мукою запаслася.
Й курка зара так несеться як ше зроду не неслася.
Та не знаю я навіщо в тісті руки місить,
Як за тую паляницю – лиш було б чим платить.
Чоб це я, як гроші маю, та й коло печі б товклася!
