Цей потяг завезе нас в нікуди.
Покине і гайне собі на Північ.
Як завжди, я не знаю, куди йти:
попереду, як і позаду, вічність.
Здається, наче зрушую стіну,
чи то чужі ламаю зливи...
Неначе я давно живу,
вже сотню років –
і щасливо.
Тремтить прощання на стіні,
висять слова на вбитих цвяхах.
Я буду плакати вві сні,
хай потяг мчить по рейках страху.
Я буду вірити в казки,
хай кажуть люди, що не варто.
Я вже не дам тобі руки –
хіба прийде велике свято.
Сміятись буду я до сліз,
нехай всі кажуть:
«Божевільна».
Та потяг геть тебе відвіз,
Крикнув у вітер:
«Ти вже вільна!»
This train will take us nowhere.
He will leave and heal himself to the North.
As always, I don't know where to go:
in front, as well as behind, eternity.
It seems like I'm moving a wall,
or strangers break down the showers ...
It's like I've been living for a long time,
for a hundred years -
and happily.
Trembling farewell on the wall,
words hang on killed nails.
I will cry in my sleep,
let the train rush on the rails of fear.
I will believe in fairy tales,
let people say it's not worth it.
I won't give you my hands anymore -
unless a great holiday comes.
I will laugh to tears,
let everyone say:
"Crazy."
And the train took you away,
He shouted into the wind:
"You're free!"
