Ніч, тихий бас колонок,
Якісь там пісні про любов.
Шум вушних перепонок,
І думки, ці думки знов.
Ну чому я забути не можу?!
Чи то просто не хочу і край.
Я від себе знову тікаю,
В душі все кричу «забувай!»
Спогади-сум-ностальгія...
Життя іде, а я стою.
На це у мене уже алергія.
«Не здавайся! – Терплю!»
«Зміниш себе – буття своє теж»,
Не подумай – я пам’ятаю.
Прошу, перестань, не бентеж!
Я зможу змінити... я знаю...
Та кожен день такий сірий,
Не повіриш сіріший чорного.
Люди – тіні, тіні – люди...
І все усіх хвилює, кожного:
Як я? Що нового? Де настрій?
Де посмішка? Чому все так?
А я мовчу, немає що сказати,
І на вустах нашого літа смак...
Літа котре незабуду ніколи,
І знаю, ти пам’ятатимеж теж.
Як би не було, і щоб не казали
У пам»яті... у нашої, немає меж...
Ти там з ним, ну а я... я сам...
Не один та одинокий...
Як завжди ночами не сплю
Тай забув уже про сон глибокий
Так як і забув про себе...
Ну ти знаєш про тебе я пам»ятаю
Постійно сумую...
І ти ж відчуваєш ... кохаю.....
