І всі уряд поставали
Ніби без’язикі —
Анітелень. Цар цвенькає;
А диво-цариця,
Мов та чапля меж птахами,
Скаче, бадьориться.
Довгенько вдвох похожали,
Мов сичі надуті.
Та щось нишком розмовляли —
Здалека не чути —
О отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..
А потім цариця
Сіла мовчки на дзиґлику.
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого... та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. А той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, гуля!
Ура!.. ура!.. ура! а-а-а...»
Зареготався я, та й годі; /274/
А й мене давнули
Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло,
Тіль[ки] де-де православні
По углах стогнали
Та, стогнучи, за батюшку
Господа благали.
Сміх і сльози! От пішов я
Город озирати.
Там ніч, як день. Дивлюся:
Палати, палати
Понад тихою рікою;
А берег ушитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий!
Як-то воно зробилося
З калюжі такої
Таке диво?.. Отут крові
Пролито людської —
І без ножа. По тім боці
Твердиня й дзвіниця,
Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться.
І дзиґарі теленькають.
От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свиті — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує — от-от річку,
От... от... перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому — вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала /275/
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко-тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, замираю...
А тим часом тихо, тихо
Та сумно співає
Щось такеє невидиме:
«Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О Боже наш милосердий!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!
І Бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так Бог не пускає.
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала /276/
Високі могили —
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, Боже милий».
Та й замовкло; дивлюся я:
Біла хмара криє
Сіре небо. А в тій хмарі
Мов звір в гаї виє.
То не хмара — біла пташка
Хмарою спустилась
Над царем тим мусянджовим
І заголосила:
«І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!
На Страшному на судищі
Ми Бога закриєм
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужину
Та й порізав; а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилами твердими
І заклав столицю
И все правительство возникали
Будто безъязыкие -
Ни гугу. Царь болтает;
А чудо-царица,
Как и цапля границ птицами,
Скачет, бодрится.
Долго вдвоем похожалы,
Как сычи надутые.
Но что-то тихо разговаривали -
Издалека не слышно -
В отечестве, кажется,
И новых петлицах,
И в муштрах еще более новых! ..
А потом царица
Села молча на табурете.
Смотрю, царь подходит
К старшего ... и в морду
Его как затопит! ..
Облизнулся бедняга;
И менее в пузо -
Вплоть прошло! .. А то себе
Еще менее туза
В спину; то меньшего,
А меньше малого,
А то мелких, а мелочь
Уже за порогом
Как бросится по улицам,
И давай месить
Отрядов православных,
А те причитать;
И визжат; и как ревностный:
«Гуля наш батюшка, шишка!
Ура! .. Ура! .. Ура! а-а-а ... »
Засмеялся я, и все; / 274 /
Но и меня давнулы
Таки хорошо. перед миром
Все то уснул,
Тиль [ки] где-где православные
По углах стонали
И со стоном за батюшку
Господа просили.
Смех и слезы! Вот пошел
Город озирать.
Там ночь, как день. смотрю:
Палаты, палаты
Более тихой рекой;
А берег вшит
Весь камнем. удивляюсь,
Как безумный!
Как то оно сделалось
С лужи такой
Такое чудо? .. Тут крови
Пролито человеческой -
И без ножа. По ту сторону
Твердыня и колокольня,
Как и мыло заостренная,
Вплоть странно смотрит.
И волчок теленькають.
Вот я возвращаюсь -
Вплоть конь летит, копытами
Скалу разбивает!
А на коне сидит седла,
В свите - не свите,
И без шапки. каким письмом
Председатель увитая.
Конь баса - вот-вот реку,
Вот ... вот ... перескочит.
А он руку протягивает,
Как весь мир хочет
Захватить. Кто же это?
Вот себе и читаю,
Что на скале наковано:
Первому - вторая
Такое чудо наставила.
Теперь же я знаю
Это тот Первый, что распинал
Нашу Украину,
А вторая доканала / 275 /
Вдову сироту.
Палачи! палачи! людоеды!
Наелись оба,
наворовались; а взяли
На тот свет с собой?
Тяжело тяжело мне стало,
Так, как я читаю
Историю Украины.
Стою, замирает ...
А тем временем тихо, тихо
И грустно поет
Что-то невидимое:
«С города из Глухова
полки выступали
С заступами на линию,
А меня послали
На столицу с казаками
Наказным гетманом!
О Боже наш милосердный!
Царь плохой,
Царю проклятый, лукавый,
Аспида несытый!
Что ты сделал с казаками?
болота засыпал
Благородными костями;
поставил столицу
На их трупах истязаемых!
И в темной темнице
Меня вольного гетмана,
голодом замучил
В кандалах. Царь царь
И Бог не разлучит
Нас с тобой. кандалами
Скован со мной
Навек-века. тяжело мне
Витать над Невой.
Украина далекой,
Может, уже нет.
Полетел бы, посмотрел,
Так Бог не пускает.
Может, Москва выпалила
И Днепр спустила
В синее море, раскопала / 276 /
Высокие могилы -
Нашу славу. Боже,
Сжалься, Боже ».
И смолкло; смотрю я:
Белое облако покрывает
Серое небо. А в той облаке
Как зверь в роще воет.
Это не облако - белая птичка
облаком спустилась
Над царем тем мусянджовим
И заголосила:
«И мы скованы с тобой,
Людоедов, змею!
На Страшном на судилище
Мы Бога закроем
От глаз твоих несытых.
Ты нас с Украиной
Загнал, голых и голодных,
В снег на чужбину
Разрезал; а из шкур наших
себе багряницу
Пошив жилами твердыми
И заложил столицу Смотрите также: | |
