Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все-то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зострічає...
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає
І не розруйнує...
І все-то те... Душе моя, /268/
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу
Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! А онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он бачиш? Очі! Очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Чи Бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може, й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!..
Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп’ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до Бога,
Його розпитати, /269/
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??
Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла,
Своє товариство — ти з ними росла,
Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки
Тебе повивали. Бери ж їх, лети
Та по всьому небу орду розпусти.
Нехай чорніє, червоніє,
Полум’ям повіє,
Нехай знову рига змії,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю
Та тим часом пошукаю
На край світа раю.
І знов лечу понад землею, І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір покидати
У безверхій хаті,
А ще гірше дивитися
На сльози та лати.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
І вороги й невороги,
Прощайте, в гості не приїду!
Упивайтесь, бенкетуйте —
Я вже не почую,
Один собі навік-віки
В снігу заночую.
І поки ви дознаєтесь,
Що ще є країна,
Не полита сльозьми, кров’ю,
То я одпочину...
Одпочину... Аж слухаю —
Загули кайдани
Під землею... Подивлюся...
О люде поганий! /270/
Де ти взявся? Що ти робиш?
Чого ти шукаєш
Під землею? Ні, вже, мабуть,
Я не заховаюсь
І на небі!.. За що ж кара,
За що мені муки?
Кому я що заподіяв?
Чиї тяжкі руки
В тілі душу закували,
Серце запалили
І галичі силу
Думи розпустили??
За що, не знаю, а караюсь,
І тяжко караюсь!
І коли я спокутую,
Коли діжду краю,
Не бачу й не знаю!!
Летим. Смотрю, и светает,
Край неба пылает,
Соловей в темной роще
Солнце зостричае.
Тихонечко ветер веет,
Степи, поля мечтают,
Меж оврагами над прудами
Ивы зеленеют.
Сады обильные склонились,
Тополя по воле
Стоят себе, как сторожа,
Разговаривают с полем.
И все-то то, вся страна
Увитая красотой,
Зеленеет, умывается
Мелкой росой,
Испокон веков умывается,
Солнце зостричае ...
И нет потому почина,
И края нету!
Никто не додбае
И не розруйнуе ...
И все-то то ... Душа моя, / 268 /
Чего ты грустишь?
Душа моя убогая,
Чего тщетно плачешь,
Чего тебе жалко? Разве ты не видишь,
Разве ты не слышишь человеческого плачу?
Так посмотри, посмотри; а я полечу
Высоко, высоко в синие облака;
Нет там власти, нет там казни,
Там смеха человеческого и плачу не слышно.
Он глянь, в том раю, что ты покидаешь,
Латаное рубашку с калеки снимают,
С шкурой снимают, потому что нечем обуть
Князей малолетних; а он распинают
Вдову за подушное, а сына куют,
Единственного сына, единственного ребенка,
Единственную надежду! в войско отдаю!
Потому что его, видишь, немного! А вон под забором
Опухла ребенок, голоднее мрет,
А мать пшеницу на барщине жнет.
А вон видишь? Глаза! Глаза!
Зачем вы сдались,
Почему вы с детства не высохли,
Слезами, не слились?
Так покрытка заборами
С младенцем ковыляет,
Отец и мать одцурались
И чужие не принимают!
Старцы даже сторонятся !!
А панич не знает,
С двадцатой, малолетка,
Души пропивает!
Или Бог видит из-за облака
Наши слезы, горе?
Может, и видит, и помага,
Как и те горы
Исконные, что политые
Кровью человеческой! ..
Душа моя убогая!
Горе с тобой.
Упьемся ядом,
В кризисе ляжем спать,
Пошли думу до Бога,
Его расспросить, / 269 /
Долго еще на этом свете
Палачам господствовать ??
Лети же, моя думой, моя злая муко-,
Забери с собой все беды, все зла,
Свое общество - ты с ними росла,
Ты ккоторым, их тяжкие руки
Тебя пеленали. Бери же их, лети
И по всему небу орду разврата.
Пусть чернеет, краснеет,
Пламенем повеет,
Пусть снова рига змеи,
Трупом землю кроет.
А без тебя где-нибудь
сердце спрячу
Но между тем поищу
На край света рая.
И вновь лечу над землей, и снова прощаюсь я с ней.
Тяжело мать покидать
В Безверхого доме,
А еще хуже смотреть
На слезы и латы.
Лечу, лечу, а ветер дует,
Передо мной снег белеет,
Кругом боры и болота,
Туман, туман и пустота.
Людей не слышно, невесть и следа
Человеческой страшной ноги.
И враги и неворогы,
Прощайте, в гости не приеду!
Упивайтесь, пируйте -
Я уже не услышу,
Один себе навек-века
В снегу заночую.
И пока вы дознаетесь,
Что еще страна,
Орошенные сльозьмы, кровью,
Я отдохну ...
Отдохну ... И слушаю -
загудели кандалы
Под землей ... Посмотрю ...
В люди плохой! / 270 /
Где ты взялся? Что ты делаешь?
Чего ты ищешь
Под землей? Нет, уже, наверное,
Я не спрячусь
И в небе! .. За что же наказание,
За что мне муки?
Кому я что сделал?
Чьи тяжелые руки
В теле душу заковали,
сердце зажгли
И Галич силу
Думы распустили ??
За что, не знаю, а терзаюсь,
И тяжело терзаюсь!
И когда я искуплю,
Когда дождусь края,
Не вижу и не знаю !! Смотрите также: | |
