Моїм соузникам посвящаю
I
Згадайте, братія моя...
Бодай те лихо не верталось,
Як ви гарнесенько і я
Із-за решотки визирали.
І, певне, думали, коли
На раду тиху, на розмову,
Коли ми зійдемося знову
На сій зубоженій землі?
Ніколи, братія, ніколи
З Дніпра укупі не п’ємо!
Розійдемось, рознесемо
В степи, в ліси свою недолю,
Повіруєм ще трохи в волю,
А потім жити почнемо
Меж людьми як люде.
А поки те буде,
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
І його забудьте, други,
І не проклинайте.
І мене в неволі лютій
Інколи згадайте.
II
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру.
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись,
Молися, сину, за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
III
Н. КОСТОМАРОВУ
Веселе сонечко ховалось
В веселих хмарах весняних.
Гостей закованих своїх
Сердешним чаєм напували
І часових переміняли,
Синємундирих часових.
І до дверей, на ключ замкнутих,
І до решотки на вікні
Привик я трохи, і мені
Не жаль було давно одбутих,
Давно похованих, забутих,
Моїх кровавих тяжких сльоз.
А їх чимало розлилось
На марне поле. Хоч би рута,
А то нічого не зійшло!
І я згадав своє село.
Кого я там, коли покинув?
І батько й мати в домовині...
І жалем серце запеклось,
Що нікому мене згадати!
Дивлюсь — твоя, мій брате, мати,
Чорніше чорної землі,
Іде, з хреста неначе знята...
Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!
IV
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
V
В неволі тяжко, хоча й волі,
Сказать по правді, не було.
Та все-таки якось жилось.
Хоть на чужому, та на полі...
Тепер же злої тії долі,
Як Бога, ждати довелось.
І жду її, і виглядаю,
Дурний свій розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить. Моим соузникам посвящаю
I
Вспомните, братия моя ...
Хотя то беда не возвращалось,
Как вы хорошенькая и я
Из-за решетки выглядывали.
И, видимо, думали, когда
На совет тихую, на разговор,
Когда мы сойдемся снова
На сей зубожений земли?
Никогда, братия, никогда
С Днепра вместе не пьем!
Разойдемся, разнесем
В степи, в леса свою скорби,
Повируем еще немного в волю,
А потом жить начнем
Меж людьми как люди.
А пока то будет,
Любитеся, братья мои,
Украйну любите
И ее, несчастную,
Господа молите.
И его забудьте, други,
И не проклинайте.
И меня в неволе лютой
Иногда вспомните.
II
Мне все равно, буду
Я жить в Украине или нет.
Или кто вспомнит, или забудет
Меня в снегу на чужбине -
Безразлично мне.
В неволе вырос среди чужих
И, неоплаканный своими
В неволе, плача, умру.
И все с собой заберу,
Малого следа не оставлю
На нашей славной Украине,
На нашей - не своей земле.
И не помянет отец с сыном,
Не скажет сыну: - Молись,
Молись, сынок, за Украину
Его замучили прежде. -
Мне все равно, будет ли
Сын молиться или нет ...
И неодинаково мне,
Как Украина злые люди
Усыпят, лукавые, и в огне
Ее, окраденую, возбудят ...
Ох, не одинаково мне.
III
Н. Костомаров
Веселое солнышко пряталось
В веселых облаках весенних.
Гостей закованных своих
Несчастным чаем поили
И временных сменяли,
Синемундирих временных.
И к двери, на ключ замкнутых,
И к решетки на окне
Привык я немного, и мне
Не жалко было давно одбутих,
Давно похороненных, забытых,
Моих кровавых тяжелых слез.
А их немало разлилось
На бесполезное поле. Хотя бы рута,
А то ничего не взошло!
И я вспомнил свою деревню.
Кого я там, когда покинул?
И отец и мать в гробу ...
И сожалением сердце запеклось,
Что никому меня вспомнить!
Смотрю - твоя, мой брат, мать,
Чернее черной земли,
Идет с креста будто снята ...
Молюсь! Господи, молюсь!
Хвалит тебя не перестану!
Что я ни с кем не разделю
Мою тюрьму, мои оковы
IV
Садок вишневый коло хаты,
Майские жуки над вишнями гудят.
Пахари с плугами идут,
Поют, уходя, девушки,
А матери ужинать ждут.
Семья ужин возле дома,
Вечерняя звездочка встает.
Дочь ужинать подает,
А мать хочет научать,
Так соловей не дает.
Положила иметь возле дома
Маленьких детишек своих,
Сама заснула около них.
Затихло все, только девушки
И соловей не утих.
V
В неволе тяжело, хотя и воли,
Сказать по правде, не было.
Но все же как-то жилось.
Хоть на чужом, и на поле ...
Теперь же злой тии судьбы,
Как Бога, ждать пришлось.
И жду ее, и выгляжу,
Глупый свой ум проклинаю,
Что дал дуракам обманет,
В луже волю утопить.
Стынет сердце, как вспомню,
Что не в Украйне похоронят,
Что не в Украйне буду жить,
Людей и Господа любит. Смотрите также: | |
