Я танцюю, - говорить вона, - доки падає сніг.
Доки танцюю, доти тримаюсь усіх.
Доти небом нічним перекочується луна.
Доки вистачить снігу, я танцюю, - говорить вона.
А сніг говорить:
доки вона танцює, я буду іти,
торкатимусь обережно пташиних крил,
падатиму їй під ноги із засніженої висоти,
лишатимусь поруч, доки вистачить сил.
І заважає летіти птахам, і заважає текти ріці.
Торкається її ліктів, лишає синці.
І тепер кожне слово її – перець на язиці.
Найгірше позаду. Найголовніше в кінці.
І коли приходить зима, заживають ґрунти,
Небо стає сухим, ніби гортань,
торкайся поверхні світу, торкайся його висоти,
огортай його хворе горло найніжнішим із огортань.
Я танцую, - говорит она, - пока падает снег.
Пока танцую, до держусь всех.
До небом ночным перекатывается эхо.
Пока хватит снега, я танцую, - говорит она.
А снег говорит:
пока она танцует, я буду идти,
касаться осторожно птичьих крыльев,
падать ей под ноги с заснеженной высоты,
лишатимусь рядом, пока хватит сил.
И мешает лететь птицам, и мешает течь реке.
Касается ее локтей, оставляет синяки.
И теперь каждое слово ее - перец на языке.
Худшее позади. Самое главное в конце.
И когда приходит зима, заживают почвы,
Небо становится сухим, что гортань,
прикасайся поверхности мира, прикасайся его высоты,
окутывают его больное горло нежнейшим с огортань.
