Віртуальна історія…
Я їй любов не обіцяв ніколи.
Ніколи через неї я не пив…
Не говорив, що серце в грудях коле,
Напевно, її просто не любив…
Її волосся не тримав руками
І з нею спільних фото я не мав,
Але про неї думав я ночами.
Я її голос часом уявляв…
Приспів:
Я відчував, коли,
Коли мені не слід писати,
Я знав – в моїх словах,
В иоїх словах нема потреби.
Це почуття, таке.
Його мені не передати,
Бо слів таких
Не знають навіть і на небі.
Писав слова і, часом, поспішав.
На відстані в розбитих сто ілюзій –
Я просто знав, що є одна душа,
З якою ми… Лиш віртуальні друзі.
Напевно все… Та, певно, трошки більше,
Слова були не ті, що зазвичай.
Чомусь хотів писать для неї вірші…
Ба навіть мріяв пити з нею чай…
Приспів.
Пишу і зараз… Якось аж банально…
Клавіатура. Попільничка. Кава.
Все так і залишилось – віртуально,
А виправдання лиш – «так карта впала».
А я на думці знов себе ловлю,
Коли надворі ніч блукає срібна.
Напевно я її ні, не любив,
Але душі моїй… Вона потрібна!
Приспів.
Виртуальная история ...
Я ей любовь не обещал никогда.
Никогда за нее я не пил ...
Не говорил, что сердце в груди колет,
Наверное, ее просто не любил ...
Ее волосы не держал руками
И с ней совместных фото у меня не было,
Но о ней думал я по ночам.
Я ее голос время представлял ...
припев:
Я чувствовал, когда,
Когда мне следует писать,
Я знал - в моих словах,
В иоих словах нет необходимости.
Это чувство, такое.
Его мне не передать,
Потому слов таких
Не знают даже и на небе.
Писал слова и порой спешил.
На расстоянии в разбитых сто иллюзий -
Я просто знал, что есть одна душа,
С какой мы ... Лишь виртуальные друзья.
Наверное все ... Но, наверное, чуть больше,
Слова были не те, что обычно.
Почему хотел писать для нее стихи ...
Даже мечтал пить с ним чай ...
Припев.
Пишу и сейчас ... Как-то уж банально ...
Клавиатура. Пепельница. Кофе.
Все так и осталось - виртуально,
А оправдание лишь - «да карта упала».
А я во мнении вновь себя ловлю,
Когда на улице ночь блуждает серебряная.
Наверное я ее нет, не любил,
Но души моей ... Она нужна!
Припев.
