ВІГІЛІЇ
Сніг хрустить як Різдвяний оплаток, і шкіра –
вірить у холод, у подих звіра,
що лісом обходить, мов світ заснув.
Ще Спаситель – маля, обійнявши груди
Марії, як землю потім, чи – плечі Юди,
раптом плаче, бо снить цю безмежну тьму.
Снить, але не розуміє. З молоком Марії
спокій приходить і сила. Вії –
тремтять під зорею, що в ній постав,
але погляд батька не здатні прийняти:
надто далеко до тіла маляти,
надто близько до тіла Христа.
Поза тим, промінь світла, долоні мами,
пастухи з дарами, чи то – словами...
I пророцтва – фатальні теплом ножа
Авраама, чий світ – неймовірно білий,
надто гуманний і надто зрілий.
Це Різдво у Карпатах, немов межа.
Ця спокійна зима, не скажу остання,
заповзає у вікна, немов вінчання
з фотокартки у пам'ять, твою фату.
Проступаючи спогадом, наче бігом
через дні, що сьогодні припали снігом,
де себе зацькували: ату! ату!..
Хоча пам'ять має властивість коми,
рік сьогодні далеко не тридцять сьомий,
і відстань між нами – короткий вдих, –
то чого нам боятись, які прикмети?
Лик Горгони чи хвіст комети
заступає дорогу між нас самих?
Я тебе пам'ятаю. Теплом долоні
приховала оті, що на смак солоні.
Море двічі впадало в ріку одну.
Бо єдине епоха дає поету –
це психоз кохання, котре на злеті
має силу тяжіння, що кратна сну.
Але що ти кажеш? Ти сам – епоха,
чий голос ламався у ній потроху,
кришилися долі, немов граніт.
Коли тяжко вмирало оте століття,
і його надто пізні ще юні діти
заповзали в майбутнє, мов інший світ.
Десять років мовчання, як борг державі,
для котрої ти – камінь в підмурку, славі.
Як не віршем, – раменом тримай і стій.
Так живеш, що це точно не райська квота;
або вірш, або череп на тих воротах,
хоча це – не суттєво, бо череп – твій.
Це лише ностальгія за днями слави
звитяг Святослава, плачу Ярославни,
котрі перепише учений муж
з історії – в шльондру; і покритки дітки!..
Героїка часу: опришки каліки
із чарок виймають героїку душ,
поки Довбуш під Римом збира полуниці.
Світ бачив папеcс, але духу в'язниця
сьогодні – не блядство, а – вигріта піч.
Вже сміху замало, – мовчіть, що не знали,
що нам не волали, кричали, казали, -
що втомлені жити прийдемо на Січ, -
i нам ще заломить зацiплi руки,
бо гетьман, зійшовши на пси і на суки,
із напханим писком випав з небес.
Не голосу ломка – важкий амфібрахій
розбурхає ямби, відкупить за драхму:
тінь дольником скаже: Бог вмер і воскрес!
Це віра первинна, тваринна, щосили, –
бо нас не у церкві, нас вдома хрестили,
скрадався священик, як тать попри зруб.
Тож генами плеще ще той гуманоїд,
Карпатських туманів густий алкалоїд;
під ребрами гепає морений дуб.
Втім, зраджують очі що бачать трепети
над беріг потоків чуму i багнети.
Гілляка як засіб міжнародних питань.
Плекали одних ще не злі покоївки,
на інших чекали зимові криївки;
від Сяну до Дону дме Тмутаракань.
I присілком долі у пам'ять вмерзали
оті голоси з-під хрестів, як хорали,
щороку гучніше. Із року в рік.
Стає надто чути. Щоразу… щоразу…
Урешті, масштаб цей доводить до сказу,
бо кожен із них: се був Чоловік!
I кожен із них – твій підмурок, фундамент.
I те, як живеш – суть вінець і орнамент, –
твій голос – їх голос. Не вицвілий щем.
Тож мусимо жити, бо іншим – помалу
«слова дощем позамивало,
i не слова, i не дощем».
2010 Вигилия
Снег хрустит как Рождественский оплаток, и кожа -
верит в холод, в дыхание зверя,
что лесом волнует, как мир заснул.
Еще Спаситель - малыш, заняв грудь
Марии, как землю потом, - плечи Иуды,
вдруг плачет, потому что сныть эту безграничную тьму.
Сныть, но не понимает. С молоком Марии
спокойствие приходит и сила. ресницы -
дрожат под звездой, в ней появился,
но взгляд отца не способны принять:
слишком далеко к телу малыша,
слишком близко к телу Христа.
Помимо того, луч света, ладони мамы,
пастухи с дарами, то - словами ...
I пророчества - роковые теплом ножа
Авраама, чей мир - невероятно белый,
слишком гуманный и слишком зрелый.
Это Рождество в Карпатах, словно предел.
Эта спокойная зима, не скажу последняя,
заползает в окна, словно венчания
с фотографии в память, твою фату.
Проступая воспоминанием, как бегом
через три дня, что сегодня пришлись снегом,
где себя затравили: ату! ату! ..
Хотя память имеет свойство комы,
год сегодня далеко не тридцать седьмой,
и расстояние между нами - короткий вдох, -
то чего нам бояться, какие приметы?
Лик Горгоны или хвост кометы
заступает дорогу между нас самих?
Я тебя помню. теплом ладони
скрыла те, что на вкус соленые.
Море дважды бросалось в реку друга.
Ибо единственное эпоха дает поэту -
это психоз любовь, которая на взлете
имеет силу притяжения, кратная сна.
Но ты говоришь? Ты сам - эпоха,
чей голос ломался в ней понемногу,
крошились судьбы, словно гранит.
Когда тяжело умирал оте века,
и его слишком поздние еще юные дети
заползали в будущее, как мир.
Десять лет молчания, как долг государству,
для которой ты - камень в фундаменте, славе.
Как в стихах, - единодушно держи и стой.
Так живешь, что это точно не райская квота;
или стихотворение, или череп на тех воротах,
хотя это - не существенно, потому что череп - твой.
Это лишь ностальгия по дням славы
побед Святослава, плача Ярославны,
которые перепишет ученый муж
по истории - в шлюху; и покрытки детки! ..
Героика времени: повстанцы калеки
с рюмок вынимают героику душ,
пока Довбуш под Римом соби клубники.
Мир видел папеcс, но духа тюрьма
сегодня - не блядство, а - выгреть печь.
Уже смеха мало, - молчите, не знали,
что нам не вопили, кричали, говорили, -
что уставшие жить придем на Сечь, -
i нам еще залом зацiплi руки,
потому что гетман, сойдя на нет и на суки,
с набитым писком выпал с небес.
Не голос ломка - тяжелый амфибрахий
взбудоражит ямбы, откупит за драхму:
тень дольником скажет: Бог умер и воскрес!
Это вера первична, животная, изо всех сил, -
ибо нас не в церкви, нас дома крестили,
крался священник, тать несмотря на сруб.
Поэтому генами болтает еще тот гуманоид,
Карпатских туманов густой алкалоид;
под ребрами Гепа мореный дуб.
Впрочем, предают глаза что видят трепеты
над берег потоков чуму i штыки.
Ветка как средство международных вопросов.
Лелеяли одних еще не злые горничной,
на других ждали зимние укрытия;
от Сяна до Дона дует Тмутаракань.
I приселком судьбы в память вмерзали
те голоса из-под крестов, как хоралы,
ежегодно громче. Из года в год.
Становится слишком слышно. Каждый раз ... каждый раз ...
Наконец, масштаб этот приводит в бешенство,
потому что каждый из них: это был Человек!
I каждый из них - твой фундамент, фундамент.
I том, как живешь - суть венец и орнамент -
твой голос - их голос. НЕ выцветший щем.
Поэтому должны жить, потому что другим - понемногу
«Слова дождем позамивало,
i не слова, i НЕ дождем ».
2010 Смотрите также: | |
