…Що падав дощ, і що старечий голос —
уже не чоловічий, не жіночий,
а тільки злий і сповнений розпуки —
кричав із саду в перекрив гармошці
з однаким синкопічним перебором
(так мореві кричать поверх прибою,
щоб не здуріти!) — все про те, що “много”,
і знову — “много, много, много раз”…
У мокрих кронах яблука яскріли,
немов зірки, розсипані в зеленім,
ніжнішав дощ, — і захлинався голос,
неначе не співав, а матюкався —
і все те много, много, много раз!
І в тім була заразність божевілля:
посохлих губ, роздертої на грудях
казенної смугастої піжами,
у п’ястуці затислого ножа —
спітнілого руків’я ізоленти…
Росіє, я люблю твої пісні!
Їх хижу лють, тамовану до часу,
холодну лють північного розбою, —
як мсти за занапащене життя
тому, хто перший трапиться під руку! —
Ми вип’єм водки, й ти мене уб’єш.
І двадцять, тридцять ножових на тілі:
поки рука не втомиться штрикати, —
не буде “много”, бо немає “много”
у тому ділі, де було вже — раз…
. . . . . . . . . . . . . . . .
А той кричав, і розтягяв гармошку,
і, як циганка, тряс побрязкачами
уже-давно-музейних орденів —
і падав дощ, і яблука світились,
і мокла під дощем чиясь машина,
і жаль було, мій Господи, — так жаль,
як зроду не було
невинно убієнних…
... Что шел дождь, и старческий голос -
уже не мужской, не женский,
а только злой и полон отчаяния -
кричал из сада в перекрыл гармошке
с Однако синкопичним перебором
(Так Морева кричат этаж прибоя,
чтобы не сойти с ума!) - все о том, что "много",
и снова - "много, много, много раз" ...
В мокрых кронах яблоки сверкали,
словно звезды, рассыпанные в зеленом,
нижнишав дождь, - и захлебывался голос,
как будто не пел, а матерился -
и все то много, много, много раз!
И в том была заразность безумие:
засохло губ, растерзанной на груди
казенной полосатой пижамы,
в пьястуци зажали ножа -
вспотевшего рукоятки изоленты ...
Россия, я люблю твои песни!
Их хижину ярость, тамовану времени,
холодную ярость северного разбоя, -
как мсти за загубленной жизни
тому, кто первый попадется под руку! -
Мы выпьем водки, и ты меня убьешь.
И двадцать, тридцать ножевых на теле:
пока рука не устанет тыкать, -
не будет "много", потому что нет "много"
в том деле, где было уже - раз ...
. . . . . . . . . . . . . . . .
А то кричал, и розтягяв гармошку,
и, как цыганка, тряс побрязкачамы
уже-давно-музейных орденов -
и шел дождь, и яблоки светились,
и мокла под дождем чья машина,
и жаль было, Господи, - так жаль,
как никогда не было
невинно убиенных ... Смотрите также: | |
