Дівчину вродливу юнак покохав;
Дорожче від неї у світі не мав.
Ой леле! у світі не мав.
І клявся, божився, що любить її
Над сонце, над місяць, над зорі ясні.
Ой леле! над зорі ясні.
“Тебе я кохаю. За тебе умру...
Віддам за кохання і неньку стару!”
Ой леле! і неньку стару!
Та мила його не боялась гріха:
Була, як гадюка, зрадлива, лиха.
Ой леле! зрадлива, лиха.
Всміхнулась лукаво і каже йому:
“Не вірю, козаче, коханню твому...”
Ой леле! коханню твому...
“Як справді кохаєш, як вірний єси,
Мені серце неньки живе принеси”.
Ой леле! живе принеси!
Юнак мов стерявся: не їв і не спав,
Три дні і три ночі він десь пропадав.
Ой леле! він десь пропадав...
І стався опівночі лютий злочин:
Мов кат, витяв серце у матері син...
Ой леле! у матері син!
І знову до милої, з серцем в руках,
Побіг, і скажений гонив його жах.
Ой леле! гонив його жах!
Ось-ось добігає, не чуючи ніг...
Та раптом спіткнувся і впав на поріг.
Ой леле! і впав на поріг...
І серденько неньчине кров’ю стекло,
І ніжно від жалю воно прорекло...
Ой леле! воно прорекло!
Востаннє озвалось до сина в ту мить:
“Мій любий, ти впав...
Чи тебе не болить?!”
